International scientific e-journal

ΛΌГOΣ. ONLINE

15 (November, 2020)

e-ISSN: 2663-4139
КВ №20521-13361Р

PEDAGOGY

UDC 37,02

EOI 10.11232/2663-4139.15.30

ШЛЯХИ РОЗВИТКУ ЕМОЦІЙНОГО ІНТЕЛЕКТУ УЧАСНИКІВ ОСВІТНЬОГО ПРОЦЕСУ

КЛИМЕНКО Алла Олександрівна                            

учитель біології, спеціаліст вищої категорії, старший учитель

Пирятинська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів 4 Пирятинської міської ради Полтавської області

 

УКРАЇНА


Анотація. У статті розглянуто різні аспекти тлумачення емоційного інтелекту в історії розвитку філософсько-психологічної думки; розкрито сутність емоційного інтелекту як складової педагогічної майстерності та успішного навчання; наведено приклади використання педагогічних технологій, що сприяють розвитку емоційного інтелекту учнів.

Ключові слова: емоційний інтелект, емоції, мислення, педагогічна майстерність, навчання.

Постановка проблеми. Емоційний інтелект є однією з головних складових у досягненні успіху в житті та відчуття щастя. Якщо упродовж ХХ ст. для дипломатії, науки та навчальних закладів важливим був логічний інтелект, то у ХХІ ст. коли процес глобалізації охопив усі сфери життя, актуальним став емоційний інтелект і пов’язані з ним  форми практичного і творчого інтелекту. [1]

Проблема формування емоційного інтелекту учнів, батьків, вчителів – одна з найбільш важливих для розвитку системи освіти України. Реалізувати навчальні цілі у школі без безпечного емоційного середовища неможливо. Це означає стан психологічного благополуччя  та впевненості учнів, вчителів, батьків, що жодна ситуація не загрожує їх почуттю безпеки і власної гідності. Тому насамперед педагогу потрібно вдосконалюватися у вмінні усвідомлювати й управляти власними емоціями; ставити себе на місце іншого; розуміти і приймати почуття і переживання кожного школяра; асертивно взаємодіяти; надавати і приймати зворотну інформацію, рішуче й культурно протидіяти деструктивній поведінці в групі.

Розвиток емоційного інтелекту – запорука успішного навчання. Цілісне сприйняття навчального матеріалу відбувається тоді, коли учень не лише аналізує події, а й ставиться до них емоційно. Емоційно значимі для дитини ситуації спонукають її до самовираження. Емоції створюють „платформу“, на якій формуються нові знання. Емоційно забарвлені знання мотивують учня до подальшого пізнання, вивчення, дослідження. Освіта, яка задіює емоційну сферу людини, сприяє розвитку ціннісного ставлення до знань, до світу, до інших людей.

Актуальність проблеми емоційного інтелекту обумовлена недостатньою розробленістю концепції емоційного інтелекту в Україні, розмитістю меж, визначення поняття і відсутністю чіткої структури феномена.

Аналіз досліджень та публікацій. Появі поняття „емоційний інтелект“ у психологічній науці передували численні роботи, присвячені вивченню власне емоцій, їх походження, функціонального значення у поведінці людини, зв’язку емоцій і мислення; а також тенденція до розширення поняття інтелекту та визначення різних його видів. Факт існування та роль емоційних процесів у житті людини, зокрема у пізнанні, були відмічені ще старогрецькими філософами. Вперше декілька видів емоцій за ступенем їх впливу на поведінку виділив Арстотель, розділивши їх на почуття та афекти. [2]

Для філософів нового часу (раціоналісти – Р. Декарт, Б. Спіноза, емпіристи – Дж. Локк, Ф. Бекон, Т. Гоббе) було характерне протиставлення емоцій та розуму. Взаємозв’язок емоцій та інтелекту виражався у домінуванні пізнавальної сфери над афективною. [2]

У ХІХ-ХХ століттях на перший план виступають ірраціоналістичні, екзистенційні та неопозитивістські концепції (Д. Морсель, К. Ясперс, Е. Леруа, В. Дільтей та Г. Зіммель, А. Шопенгауер). В ірраціоналізмі виділяють чуттєве емоційне життя людей і розглядають його як  противагу розумному життю. [2]

У 1908 році німецький філософ та психолог Г. Майєр у своїй роботі „Психологія емоційного мислення“  вперше запропонував детальну психологічну класифікацію основних видів мислення, систематизував їх суттєві характеристики. Автор виділяє поряд із „судячим“ (власне логічним) мисленням, такі види інтелектуальної діяльності, які тісно пов’язані з її емоційною та мотиваційною сферами („емоційне“ мислення, „афективне“ та ін.)

Першою науковою працею у сфері досліджень емоцій вважається робота Ч. Дарвіна щодо важливості емоційного прояву для виживання та адаптації, датована 1872 роком. Вчений приділяв велику увагу емоційним явищам, а саме їх зовнішньому прояву у поведінці. Так за виразом облич людини, особливостями її рухів та за напруженістю тіла можна визначити, що вона переживає: страх, гнів, радість чи інші емоції.

У період розвитку психології як самостійної науки активно розроблялась проблема інтелектуальних емоцій та почуттів, що знайшла своє відображення у працях А. Біне, Е. Б. Тітченера, В. Джеймса, Т. Рібо. Вони інтерпретували  інтелектуальні емоції як „інтелектуальні сприйняття“; продукт сублімації інтелектуальних переживань; приємні, неприємні чи змішані стани, які супроводжують розумові процеси. [2]

Роль емоцій у мисленнєвій діяльності розглядав як найбільш значущу Л. Секей. На думку вченого, місце емоції знаходиться між першим розумінням задачі та першим планом її втілення. Про зв'язок емоцій та мислення людини йдеться у раціонально-емотивній терапії Е. Елліса. Основою цього підходу є дослідження емоцій логічним шляхом, за допомогою роздумів. [2]

Наприкінці ХХ-го століття з’явилися роботи західної дослідниці Е. Айзен, якій вдалося експериментально підтвердити емоційну детермінацію когнітивних процесів. Отримані нею результати свідчать, що емоції людини визначаються на когнітивних процесах, зокрема творчому мисленні. [2]

Вказуючи на єдність інтелекту та афекту, Л. С. Виготський зазначав, що емоції людини залежать від того, яким чином осмислюється та усвідомлюється ситуація. Водночас мислення людини завжди мотивоване і детермінується певним афективним спонуканням. Розвиваючи ідеї Л. С. Виготського, С. Л. Рубінштейн відзначає, що мислення є єдністю емоційного та раціонального. У працях А. Н. Леонтьєва мислення розглядається як діяльність, що має „афективну регуляцію, яка безпосередньо виражає її пристрасність“. [2]

Визначення терміна „емоційний інтелект“ як одного з основних видів інтелекту було сформульовано у 1990 році американськими психологами Дж. Мейером і П. Селовей у їх першій дослідній роботі, в якій вони запропонували методику його дослідження. [3]

Популяризація емоційного інтелекту бере свій початок з книги  Д. Гоулмана „Емоційний інтелект“ (1995 рік). На матеріалах психологічних досліджень  і опитувань Д. Гоулман довів, що успіх в житті залежить не скільки від логічного інтелекту, скільки від здібностей управляти своїми емоціями. [3]

В Україні вивчення емоційного інтелекту набуло значного поштовху у зв’язку з дослідженнями Н. В. Ковриги, Е. Л. Носенко, С. П. Дерев’янко,  І. Ф. Аршави, О. І. Власової та ін. [3]

Передумовою виникнення концепції емоційного інтелекту вважають роботи американського психолога Г. Гарднера, який висунув думку про множинність форм прояву інтелекту. Однак, як відомо, зростанню інтересу до  феномена емоційного інтелекту та його ролі в життєдіяльності людини сприяла праця американського психолога Д. Гоулмана „Емоційний інтелект“. Він висловив думку про те, що загальний інтелект, який досліджується  вже впродовж тривалого часу і вимірюється за допомогою відомих тестів на визначення коефіцієнта IQ, тільки на 20% зумовлює успіх у житті людини, тоді як 80% припадає на долю інших факторів, котрі забезпечують успіх. Серед них значне місце належить  емоційному інтелекту, який, на його думку, сприяє особистісному зростанню, ефективності професійної діяльності та кар’єри людини.  [4]

Згідно з концепцією Г. Гарднера, у структурі емоційного інтелекту необхідно розглядати  внутрішньоособистісний (спрямований на власні емоції) та міжособистісний (спрямований на емоції інших людей) компоненти. Перший характеризується такими складовими, як самосвідомість, рефлексія, самооцінка, самоконтроль, мотивація досягнень. Другий компонент включає емпатію, толерантність, комунікабельність, конгруентність, діалогічність. Слід зазначити, що теоретичні підходи до розуміння структури емоційного інтелекту також значно різняться серед авторів. [4]

В останні роки розвиваються такі нові напрями дослідження, як особливості „імпліцитних“  теорій інтелекту (Р. Стейнберг), регуляторні структури (А. Піаже), зв'язок інтелекту і креативності (Є. Торенс). Їхні дослідження однозначно підтверджують, що успіх значною мірою залежить від розумного володіння емоціями або емоційним інтелектом. На відміну від логічного інтелекту, емоційний інтелект розвивається упродовж усього життя. Більше того, при свідомому напрямку зусиль на розвиток, він піддається цілеспрямованому тренуванню і тут відіграє значну роль соціальне середовище. [1]

Як зазначає доктор педагогічних наук Л. Буркова факти впливу на розвиток емоційного інтелекту людини має  таке співвідношення:

  • генотип батьків (40%)

  • виховання в сім’ї (10%)

  • соціальне середовище (50%) [1]

Поряд з тим, у літературі вже представлено результати досліджень, які засвідчують продуктивність цілеспрямованого розвитку емоційного інтелекту шляхом організації зовнішнього (тренінгового) впливу. Якщо емоційний інтелект, як стверджують автори, справді можна розвивати, то необхідно впроваджувати у сферу освіти психолого-педагогічні технології цілеспрямованого формування емоційної компетентності як учнів, так їх і вчителів і батьків, проводити  систематично просвітницьку та тренінгову роботу з ними. [4]

Мета статті. Мета статті – ознайомитися з історичними передумовами виникнення поняття емоційного інтелекту, зробити огляд різних підходів щодо вивчення емоційного інтелекту та спробувати обґрунтувати доцільність врахування емоційної компетенції як запоруки успішної діяльності педагогів та навчання учнів.

Виклад основного матеріалу. Зростання невизначеності і мінливості освітнього середовища загострює проблему гармонійного співвіднесення внутрішнього (емоційного здоров’я) і зовнішнього (професійна адаптивність) благополуччя педагога. У зв’язку з цим особливої актуальності набуває дослідження ролі емоційного інтелекту педагога, його здатності до розуміння  та управління емоціями.

Оскільки емоції виникають відповідно до сприйняття особистістю навколишньої дійсності та можливостей для задоволення її мотиваційно-потребнісної сфери, одна і та ж ситуація для кожного суб’єкта має свої емоційні відтінки. Надмірна емоційність, особливо у професійній діяльності, може призвести до виникнення проблемних ситуацій та негативних наслідків для кр’єрного зросту фахівця. Зменшення впливу емоційності на прийняття важливих особистісних та професійних рішень можливе завдяки високому рівню емоційної освіченості. Своєчасне розпізнавання педагогом емоцій, усвідомлення власних реакцій, які можуть виникнути у відповідь на них, їх врівноваження та адаптація до ситуації сприяє оптимізації міжособистісної взаємодії та успішній реалізації поставлених професійних завдань.

Роль емоцій у процесі міжособистісної взаємодії багатогранна: це і створення першого враження про людину, і певний вплив на того, хто є суб’єктом сприйняття емоцій, і відчуття емоційних станів та переживань інших людей. Емоції завдяки своєму експресивному компоненту беруть участь у встановленні, підтримці і розвитку контактів з іншими людьми в процесі спілкування  з ними, у впливі на них. [5]

Сформованість емоційного інтелекту проявляється в умінні педагога встановлювати емоційний контакт з учнями, з кожною дитиною зокрема, створювати на уроці атмосферу взаєморозуміння і довіри, керувати почуттями та думками учнів, а також власними психоемоційними станами, тобто вміти залишати власні емоційні проблеми поза межами колективу і не проявляти їх у професійній діяльності. Це сприяє здатності педагогів досліджувати і проектувати власну діяльність, міркувати і діяти у професійній галузі незалежно від чужої волі, обставин, самостійно здійснювати вибір і приймати рішення, виробляти індивідуальні стратегії та досягати поставлених цілей без надмірних вольових зусиль.

Емоції завжди існують, ми завжди щось відчуваємо. Та у школі часто можна почути: „Будь спокійним і серйозним! Будь раціональним!“  і не схвалюють емоційності. Зазвичай сфера дитячих почуттів залишається поза колом педагогічних інтересів, але ж завдяки існуванню емоційного інтелекту людина відрізняється від сучасного комп’ютера зі штучним інтелектом.

Соціологи стверджують, що перебуваючи під постійним тиском учителів і батьків, дитина переживає стрес, стає дратівливою. Постійні стреси призводять до емоційної інтоксикації. Що ж робити, щоб уникнути цього? Рекомендовано контролювати рівень фізичних та емоційних навантажень, прагнути зменшити стресові фактори, що породжують негативні емоції, вчити всіх учасників освітнього процесу керувати власними емоціями. [1]

Ефективність навчального процесу залежить не лише від здібностей учнів, але й від наявності в них емоційних переживань, від їх навченості, здатності навчатися, старанності, працелюбності і, звичайно, емоційного інтелекту.

Емоційний інтелект передбачає наявність певних якостей, формуванню і розвитку яких сприяють певні стратегії педагогів:

  • Відкритість новому досвіду. Педагогічною стратегією, що забезпечує формування такої риси, є постійне розширення рольового простору кожного учня, включаючи його в різноманітні види діяльності, що створює можливості для творчої самореалізації та накопичення досвіду соціальних стосунків.

  • Внутрішня свобода. Для її становлення потрібно постійно створювати учням ситуації вибору, як у навчальній так і позакласній діяльності. Ситуація вибору стимулює пізнавальний інтерес, почуття відповідальності та власної гідності. Вибір учнями напрямів та завдань для самостійної роботи, гнучка система організації освітнього процесу з урахуванням здібностей, нахилів, побажань учнів та їх батьків, можливість реалізувати себе в обраних видах діяльності є головною умовою формування внутрішньої свободи та відповідальності особистості.

  • Емоційна стабільність та стресостійкість. Розуміння особливостей цієї сфери, уміння здійснювати емоційний обмін під час спілкування, відчувати почуття інших, допомагати їм та самому собі у складних, емоційно напружених ситуаціях. Проблема становлення емоційної культури особистості, розвиток емпатії є нині одним з найбільш важливих завдань кожного вчителя.

  • Адекватна самооцінка. Вагомим чинником, що впливає на успішність навчальної діяльності учня є формування адекватної позитивної самооцінки, або, іншими словами, позитивного мислення. При цьому учень, який переконаний у своїй спроможності виконати поставлене перед ним завдання, засвоює новий матеріал набагато швидше і продуктивніше, ніж той, хто зневірився у своїх здібностях.

  • Рефлективність і спонтанність. Стратегію розвитку цієї якості є включення учнів у процес самоаналізу. Рефлексія може відбуватись на рівні усвідомлення психічних процесів та засобів оптимізації пізнавальної діяльності, аналізу моральних вчинків та соціальних ролей, що створює сприятливі умови для само актуалізації особистості. [6]

Педагог не може і не повинен бути байдужою людиною. Він має радіти досягненням і гідним вчинкам учнів. Учитель повинен уміти раціонально витрачати свою психічну енергію, знати як її можна поповнювати, відновлювати. Це допоможе йому усвідомлено й ефективно розподіляти власні сили протягом кожного дня, тижня, місяця, року, володіти ситуацією і собою, зберігати працездатність і оптимізм, бути упевненим у собі, і, нарешті, успішно працювати. [7]

Вираження доброзичливості на обличчі сприяє появі позитивних емоцій як у самого вчителя, так і в учнів. Якщо поганий настрій не залишає, треба посміхнутися, згадати щось приємне. Навіть якщо учитель зовні не проявляє негативних емоцій, то вони все одно чинять свій руйнівний вплив. Допомогти можуть музика, спорт, танці, читання, фізична праця, прогулянки на природі, тобто улюблені захоплення. Усе це допоможе зняти напругу.

Педагогу важливо вміти передавати свій позитивний настрій учням. Один із способів передачі своїх почуттів, емоцій, ставлення до чогось є міміка. Візуальний контакт виконує значну роль у  встановленні  емоційного контакту з дітьми. Вираз обличчя і погляд іноді набагато сильніше впливають на учнів ніж слово. Адже коли ми хочемо, щоб учень нас почув, зрозумів, ми завжди дивимося йому в очі. Великі можливості відкриває використання усмішки, яка і схвалює, і піднімає настрій.

Одна з умов розвитку емоційного інтелекту під час спілкування з учнями – це відкрита поза: не  схрещувати рухи, стояти обличчям до учнів, зменшувати дистанцію. Все це створює ефект довіри.

Підвищення емоційної стійкості, емоційної самосвідомості і, як наслідок, професійної самореалізації та майстерності вчителя можливе через розвиток емоційного інтелекту, що є системоутворюючим фактором продуктивності педагогічної діяльності. [8]

У контексті досягнення цілей формування особистості учня як свідомого суб’єкта важливе значення має активізація його пізнавальної діяльності  у навчальному процесі. Значну роль при цьому відіграє спільна пізнавальна діяльність педагога та учнів, що базується на взаємодії людей у процесі пізнання. [9]

У класі де більшість учнів має високий рівень емоційного інтелекту: учні поважають ідеї кожного, групи працюють з оптимальною віддачею, немає пліток та інших негативних проявів, кожен радий і святкує успіх свого однокласника, швидко долаються  „камені спортикання“, постійно розвивається потенціал учнів.

Процес розвитку емоційного інтелекту пронизує всі рівні діяльності вчителя: оформлення класної кімнати, відбір навчального матеріалу та вправ, поведінка викладача, та багатовекторний  характер взаємодії  між вчителем та учнями, так і між самими учнями.

Позитивні й негативні думки можуть спричинювати відповідні зміни в  процесах збереження та зворотнього віднаходження інформації, змінюючи при цьому здібності до навчання. Психічний стан безпосередньо впливає на засвоєння нової інформації. Коли людина перебуває в емоційному піднесенні, мозок виділяє ендорфіни – хімічні речовини, схожі на природні заспокійливі засоби. Вони в свою чергу стимулюють виникнення потоків ацетилхоліну, важливого нейротрансмістера,  який спричинює засвоєння нової інформації в різних частинах мозку. Тому  позитивна атмосфера на уроці – запорука успіху.

Емоційний центр мозку безпосередньо пов'язаний із системою довготривалої пам’яті. Саме тому найлегше учні запам’ятовують інформацію з високим емоційним навантаженням.

Для того, щоб урок сприяв розвиткові емоційного інтелекту,  необхідно поєднувати різноманітні методи та прийоми:

  • релаксаційні вправи для зняття психологічної напруги, тривожності; навчання прийомам саморегуляції з використанням музики, кольору, елементів арт-терапії;

  • завдання, що підвищують самооцінку учня та приводять до відчуття власної  цінності, впевненості в собі;

  • дискусії, рольові ігри;

  • ігри та завдання, що сприяють оволодінню прийомами міжособистісного спілкування, які розвивають вербальні та  невербальні засоби комунікації;

  • асоціювання з позитивними спогадами;

  • вербалізація учнями свого емоційного стану та, навпаки, використання жестової, невербальної мови;

  • завдання, з допомогою яких учні повинні дізнатись про інтереси один одного, звички переваги та вдачу;

  • проблемні ситуації, що передбачають самостійний пошук, вихід.

На уроці важливо створити сприятливу атмосферу, яка сприяє вираженню емоцій, дає можливість дітям висловлюватись не боячись осуду, критики, насмішок. Учитель повинен відповідати на прояв  дитячих емоцій з емпатією та вчити  цьому дітей: учням потрібно відчувати, що їх чують. Якщо необхідно слід підійти до учня, нахилитися, зазирнути в очі, щоб він відчув зацікавленість  вчителя, котра надасть йому впевненості. У педагогічній діяльності необхідно дотримуватись таких правил:

  • шанувати в учнях особистість;

  • у будь-якій ситуації ставитися до учнів по-дружньому;

  • щиро цікавитися учнями, їхніми проблемами;

  • критикувати так, щоб не образити: уникати прямої критики;

  • указувати на недоліки віч-на-віч; починати з похвали за роботу.

Щодо оформлення кабінету в якому проводиться навчання рекомендують створити затишне комфортне приміщення, уникати яскравих кольорів; використовуючи рослини, пейзажі. Парти чи стільці повинні бути розташовані у формі кола, це створює відчуття цілісності, полегшує взаєморозуміння та взаємодію дітей між собою, та дітей і учителя. Слід використовувати на уроках  велику кількість яскравої наочності. [10]

Учитель повинен демонструвати різні моделі позитивної поведінки на власному прикладі. На уроці педагог повинен уважно слухати кожного учня та привчати інших дітей до культури спілкування, а саме вміння слухати та чути одне одного.

Також важливою рисою, що характеризує рівень емоційного інтелекту є наявність почуття гумору. Розвиваючи почуття гумору дитини, вчитель сприяє розвитку здібності дітей легше спілкуватись одне з одним та дає можливість легше справлятися  з різними задачами, та знаходити  конструктивні та позитивні шляхи вирішення конфліктних ситуацій. 

Включення в урок ігрових моментів робить процес навчання більш цікавим, створює гарний робочий настрій, полегшує подолання труднощів у засвоєнні ного матеріалу.

Найдовше запам’ятовується дія, пов’язана з позитивними емоціями, тому для міцного і довготривалого запам’ятовування матеріалу доцільно при його закріпленні звертати велику увагу на практичне використання при виконанні вправ, розв’язуванні задач тощо.  При цьому позитивне ставлення учня до цієї діяльності є вагомим чинником для кращого засвоєння інформації.

Висновки. Отже, виникненню поняття „емоційний інтелект“ передував тривалий шлях наукових пошуків. Вперше виділення емоцій в особливу сферу психологічного життя відбувається в античний період. На філософському етапі розвитку психологічної думки вперше були виділені і розмежовані когнітивна та емоційна сфери людини, теоретично досліджувалася їх роль у пізнанні та регуляції поведінки людини. У період розвитку психології  як самостійної науки вивчалася як когнітивна детермінованість емоційних процесів, так і внесок емоцій у пізнавальну діяльність.  В результаті визнано факт існування закономірного зв’язку між мисленнєвими та емоційними процесами та створено передумови для подальшого  дослідження проблеми емоційної регуляції мисленнєвої діяльності та поведінки особистості в цілому. Виокремлення інтелектуальних здібностей, пов’язаних з обробкою емоційної інформації, призвело спочатку до розширення загальної структури інтелекту. Наприкінці ХХ століття з’являються численні роботи, присвячені описанню сутності нового феномену та його впливу на різні аспекти життєдіяльності особистості. [2]

Емоційний інтелект є головною складовою в досягненні максимального відчуття щастя та успішної самореалізації. Емоційний інтелект є незамінним чинником, що активізує і підносить нашу розумову вправність; тобто, коли людина визнає свої почуття і керується ними в конструктивний спосіб, то це збільшує інтелектуальні сили особистості. Підвищити рівень свого емоційного інтелекту цілком можливо, проте не за допомогою традиційних програм навчання, спрямованих на ту частину мозку, яка керує нашими раціональними ідеями. Тривала практика, зворотній зв'язок від колег, а також особистісний ентузіазм стосовно досягнутих змін у собі є істотними у справі успішної самореалізації. [4]

Сформованість емоційного інтелекту проявляється в умінні педагога встановлювати емоційний контакт з колективом, так і з кожним учасником зокрема, створювати на навчальних заняттях атмосферу взаєморозуміння і довіри, керувати почуттями та думками учнів, а також власними психологічними станами, тобто вміти залишати власні емоційні проблеми поза межами колективу і не проявляти їх у професійній діяльності. Цей феномен сприяє здатності педагогів досліджувати і проектувати власну діяльність, міркувати і діяти у професійній галузі незалежно від чужої волі, обставин, самостійно здійснювати вибір і приймати відповідні рішення в ускладнених ситуаціях, виробляти стратегії поведінки та досягати поставлених цілей без надмірних вольових зусиль.

Психолого-педагогічні прийоми, методи, технології цілеспрямованого формування складових досліджуваного феномена, важливо впроваджувати в освітній процес, оскільки емоційна неосвіченість може призвести до міжособистісних конфліктів, стресогенних ситуацій, які деструктивно впливатимуть  на особистісну та професійну сфери діяльності педагога. [8].

Учитель повинен усвідомлювати важливість створення емоційного комфорту у навчальному процесі, прагнучи забезпечити його на практиці, на достатньому рівні володіти технологіями саморозвитку, які б забезпечили не лише розпізнавання та самоконтроль власних емоцій, а й розуміння емоційних станів учнів та здатність мотивувати навчальну діяльність  школярів через дуже значущу для них сферу почуттів і переживань.

Вивчення емоційних особливостей учнів та розвиток їх емоційного інтелекту – завдання першочергової важливості. Воно є актуальним щодо вирішення проблем підвищення рівня успішності навчання, сприйняття і розуміння іншої людини як особистості, емоційного здоров’я дитини. Емоційна грамотність дозволяє учням краще розбиратися в емоційному функціонуванні людей, досягати успіху у спілкуванні з вчителями та однолітками, вирішувати конфлікти, розуміти себе, свої потреби і бажання, ставити перед собою цілі їх досягати. Все це впливає на ефективність засвоєння знань.

Отже учитель, готуючись до уроку, повинен продумати методи та прийоми, які дозволять викликати емоційне піднесенні у дітей. Майстерно створюючи привабливі для учнів моменти на уроці, вчитель відкриває мозковий емоційний центр, який тісно пов'язаний  із тим „фільтром“ мозку, через який інформація проникає в довготривалу пам'ять.

Таким чином, ефективність діяльності із розвитку емоційного інтелекту учнів, залежить від створення психологічних умов у школі та усвідомлення педагогами цієї професійної діяльності.


СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:

 

  • Савченко Ю.Ю. (2014). Розвиток емоційного інтелекту учнів молодшого шкільного віку. Освіта та розвиток обдарованої особистості, (12), 12-16.

  • Колісник Л. О. (2013). Проблема емоційного інтелекту в історії розвитку філософсько-психологічної думки. Науковий часопис НПУ ім. М. П. Драгоманова, (42), 82-90.

  • Санько К. О. (2015). Феномен емоційного інтелекту в сучасній психології. Сучасна психологія: теорія і практика, (44-47). 27-28 березня, 2015, Київ, Україна.

  • Костюк А. В. (2014). Емоційний інтелект та шляхи його  розвитку. Науковий вісник Херсонського державного університету, (2), 85-89.

  • Новак О.О. (2010). Шляхами розвитку емоційного інтелекту педагогічних працівників. Постметодика, (6), 41-47.

  • Гондарева Г. В. (2013). Концепція розвитку емоційного інтелекту старшокласників у навчально-виховному процесі. Таврійський вісник освіти, (2), 260-264.

  • Кайдалова Л. Г., Щокіна Н. Б. & Вахрушева Т. Ю. (2009). Педагогічна майстерність викладача. Харків: Видавництво Національного фармацевтичного університету.

  • Петрова Н. Н. (2015). Сформованість професійного інтелекту як запорука успішної професійної діяльності майбутнього педагога. Професійна освіта, (2), 27-31.

  • Калюжна Ю. І. (2010). Психологія взаємодії вчителя з учнями у педагогічному процесі. Постметодика, (6), 22-25.

  • Чернявська А. (2012). Емоційний інтелект – запорука успішного навчання. Молодь і ринок, (12), 136-139.


WAYS OF DEVELOPMENT EMOTIONAL INTELLIGENCE OF PARTICIANTS OF THE EDUCATIONAL PROCESS

KLYMENKO A.,
teacher of biology,specialist of the highest category, senior teacher
Pyriatyn comprehensive school of I-III degrees №4 Pyriatyn town Council of Poltava region
UKRAINE

Abstract.
The article consideres various aspects of interpretation of emotional intelligence in the  history of development philosophical-psychological thought; the essence of emotional intelligence as a component of pedagogical skill and successful learning is revealed; examples of the use of pedagogical technologies, that promote the development of emotional intelligence of students are given.


Keywords: emotional intelligence, emotions, thinking, pedagogical skill, learning.

© Клименко А.О., 2020

© Klymenko A., 2020

 

This work is licensed under a Creative Commons Attribution 4.0 International License.

PUBLISHED : 27.11.2020