International scientific e-journal

ΛΌГOΣ. ONLINE

15 (November, 2020)

e-ISSN: 2663-4139
КВ №20521-13361Р

HISTORY

UDC 327(477:560)

EOI 10.11232/2663-4139.15.17

ДИНАСТІЯ КЕПРЮЛЮ: ПОЧАТОК ЕПОХИ ВЕЛИКИХ ВІЗИРІВ У ОСМАНСЬКІЙ ІМПЕРІЇ

КЛАДОВА Анастасія Андріївна

студентка ІІ курсу магістратури, спеціальності «Історія та археологія»

Національний педагогічний університет імені М.П. Драгоманова

 

НАУКОВИЙ КЕРІВНИК:

 

ОСМОЛОВСЬКА Олена Юріївна

кандидат історичних наук, доцент

Національний педагогічний університет імені М.П. Драгоманова

 

УКРАЇНА


Анотація. У даній роботі висвітлена діяльність діячів династії великих візирів Кепрюлю; їх роль у стагнації Османської імперії та аналіз причин початку стагнації Оттоманської Порти.

Ключові слова: стагнація, великий візир, Диван, садразам, шейх-уль-іслам, яничари.

Питання про стагнацію та розпад Османської імперії є досить спірним та невирішеним – дослідники й досі ведуть суперечки з приводу пошуку причин та винуватців розпаду доволі перспективної імперії у загальносвітовому плані. На нашу думку, політичні та економічні тенденції, що проявляла імперія впродовж довгого часу (XV-XVII століття) є доказом того, що Османи цілком точно претендували на роль світової та провідної імперії. Але з якихось причин внутрішньополітичні процеси імперії вплинули на її стагнацію. Багато дослідників [6] говорять про період у історії Османської імперії  під назвою «Жіночий султанат» та вважають представниць цього феномену головними винуватцями падіння імперії. На нашу думку, це досить необґрунтована та заідеологізована думка. У свою ж чергу, дослідники, що схиляються до цієї думки [3], возвеличують великих візирів, що перетягнули владу після завершення періоду Жіночого султанату і говорять про те, що великі візири врятували Османську імперію від ранішого занепаду від рук жіноцтва. Мета нашої статті – підтвердити або спростувати думку про «рятівні руки» великих візирів та проаналізувати діяльність представників першої династії епохи Великих Візирів – династії Кепрюлю.

Якщо брати історіографію проблеми, на жаль,  її широко не досліджували вітчизняні дослідники. Дослідження теми садразамів з династії Кепрюлю лише побічно було вивчене у контексті російсько-українсько-турецьких відносин нашими дослідниками(Володимир Голобуцький, Тарас Чухліб, Юрій Мицик та інші) . Щодо турецьких дослідників таких як Алтинай, Улучай та Ортайли [6] можна говорити про  присутність тенденції щодо «возвеличення» великих візирів. Дослідники Джон Фрілі [4] та Керолайн Фінкель [3] констатують факт існування даного періоду в історії Османської імперії і приводять фактаж, щодо дій садразамів династії Кепрюлю, що йшли не на благо імперії, а задля власного збагачення та підвищення власного авторитету в осередку османського суспільства. Дослідниця Леслі Пірс[5] приводить гіпотезу, щодо того, що діяльність Мехмеда Кепрюлю була повністю скерована та регламентована валіде-султан Турхан. Дослідниця також говорить про співіснування в подальшому двох владних інституцій, центрами яких були – в першому випадку – гарем, а в другому – Диван. Пірс висуває теорію про розподіл влади та пошук компромісів між валіде-султан та великими візирями. 

Першим представником епохи Великих Візирів вважають Кепрюлю Мехмеда, якого призначили на пост у вересні 1656 року. Він перебував при владі аж до своєї смерті в 1661 році. Його наступником став його син – Фазил Ахмед, котрий помер при посаді великого візира у 1676 році. Наступним великим візиром став зять Кепрюлю Мехмеда – Мерзифонлу Кара Мустафа,  страчений у 1683 році за невдалу осаду Відня. В 1687 році на цій посаді знаходився ще один зять Мехмеда Кепрюлю – Сіявуш, хоча і всього декілька місяців. З 1689 року на посаду головного візира вступив молодший син Кепрюлю Мехмеда – Фазил Мустафа, котрий зберігав посаду до 1691 року, до загибелі в битві з армією Габсбургів. 1692 рік Османська імперія провела під правлінням великого візира Чалик Алі, що був протеже Кара Мустафи.  Між 1697 і 1702 роками на пост великого візира Порти було призначено Амджаазаде Хусейн-пашу, що був сином брата Кепрюлю Мехмеда(тобто кузеном Фазиля Ахмеда і Фазиля Мустафи). Останнім членом цієї «династії», котрий зайняв пост в 1710 році, став старший син Фазиля Мустафи – Нуман [5].

Успіх супроводжував цю родину досить довго і коли члени сім’ї піднялись на визначні посади Порти, їх можливості та вплив значно зросли, створена ними система вірних і залежних підданих забезпечила цьому клану можливість утримувати довгий час у своїх руках владу. Хоча і під час правління династії Кепрюлю деяким державцям і вдавалось займати високі пости (в тому числі і пост великого візира), все ж гегемонія влади залишалась у руках Кепрюлю аж до їх конфлікта з церковною династією шейх-уль-іслама Фейзулли-ефенді.

Кепрюлю Мехмед був родом з Албанії і став «сином» міста Кьопрю, що розташовувалось на півночі центральної Малої Азії. Коли він став великим візиром йому вже було за сімдесят, однак його перевага була в тому, що він не був учасником постійних фракційних чвар, котрі в останні роки виснажували столицю і країну.

Більше ніж через півстоліття історик Мустафа Наїм говорив, що насправді Кепрюлю Мехмед-паша був запропонований на пост великого візира валіде-султан Турхан і її прихильниками, в той момент, коли на пост претендував Делі Хусейн-паша. Хусейн-паша мав досить розмежовані зв’язки при султанській династії та навіть заради посади покинув службу у провінції та повернувся у столицю, очікувати призначення [2].

Вірогідно, що в 1654 році за наказом Турхан султан пошуки кандидата на пост великого візира були відмежовані від султанського палацу. Це означало, що претендент не мав бути пов’язаний з султанською династію, або хоча б не мав бути запідозрений у палацових та політичних інтригах, які роздирали імперію зсередини в цей час. Адже новий великий візир, на думку Турхан султан, мав не лише виконувати свої обов’язки, а й мав дистанціонуватись від палацових інтриг і сприяти відновленню престижу посади великого візира, котрий за попередні півстоліття був втрачений. Безсумнівно, були люди, які розділяли думку хранителя печаті Мелек Ахмед-паші, що вважав Кепрюлю Мехмеда «мерзенним негідником…, котрий не в змозі навіть дати соломи бикам»[6].

Перші кроки, що запровадив Кепрюлю Мехмед у внутрішній політиці були направлені проти секти Кадізавелі. Не можливо було замовчувати їх підривну діяльність серед османського суспільства, тому відновити спокій та порядок було першочерговою задачею новоспеченого великого візира. Духовний лідер цієї секти, Юстювані Мехмед-ефенді, був проповідником, котрий користувався повагою у столиці і отримав право входу в палац через популярність у жителів султанського двору. Рух, що мав назву Кадізаделі, жорстко критикував усю церковну структуру та ієрархію. 

Не минуло і тижня перебування на посаді Кепрюлю Мехмеда, як рух Кадізаделі кинуло виклик у вигляді розгорнутої програми повернення до фундаментальних принципів мусульманської віри. Коли вони зібрались в мечеті Мехмеда ІІ, щоб вирішити яким чином програма буде функціонувати, Кепрюлю Мехмед відкрито заявив, що має намір спиратись лише на офіційні інститути держави і готовий прислухатись до порад церковної гілки влади, як частини внутрішньополітичної системи держави. Можливо, новий великий візир побоювався негативних настроїв суспільства і не став діяти радикально з приводу релігійної секти Кадізаделі, а лише вислав їх лідера та основу секти на Кіпр.

Іншим - винуватцям безпорядку в імперії - пощастило менше. Безпрецедентною була страта через повішення православного патріарха – його звинувачували у допомозі християнам Валахії щодо повстання проти османів. Делі Хусейн-паша був звинувачений у присвоєнні державних коштів, за рахунок яких мала фінансуватись Критська війна. Спочатку він зберіг голову, за допомоги своїх палацових покровителів та валіде-султан Турхан, але ненадовго. Через два роки Делі Хусейн-паша був викликаний в столицю і страчений.

Цілком очевидно, що Кепрюлю прибирав конкурентів та загалом будь-які загорози своєму правлінню на корені і намагався попередити небезпеку. Він заручався підтримкою найбільш впливових людей Стамбула та імперії. Незабаром після свого возвеличення, Кепрюлю Мехмед захотів змістити з поста головного адмірала Сейді Мехмед-пашу, якого теж вважав своїм конкурентом. Він отримав титул губернатора Боснії і мав виїхати зі столиці, через що султанська кавалерія була розгнівана, бо підтримувала адмірала. Якщо говорити про яничарські корпуси, то їх схилили на користь влади Кепрюлю. Сам же великий візир намагався створити єдиний фронт, збираючи при собі прихильників-представників з усіх гілок влади імперії.

Щодо зовнішньополітичної діяльності великого візиря - напрямок був очевидний. Крит для османів ще досі не був завойований і в 1657 році турецькі кораблі знову з’явились в Егейському морі.  Однак, для венеціанців війна з османами вже стала значною фінансовою проблемою. Також молдавський васал османів Ракоші у цей же час теж потребував підтримки османських військ. Так розпорошеність оттоманської армії не сприяла величезним успіхам на будь-якому з фронтів. Однак, невеличкі успіхи були присутні і за рахунок цього  Кепрюлю зміг навести порядок у Стамбулі. Але його все ще не визнавали губернатори провінцій у Малій Азії – у 1658 році спалахнуло повстання. Результатом повстання стала страта 30 пашів, які давно находились при владі і мали вплив і серед членів династії, однак це не врятувало їх. У зв’язку з досить жорстокими репресіями на деякий час повстання зупинились[1].

Однак, якщо проаналізувати весь період правління Мехмеда Кепрюлю можна заначити, що весь час паша боровся з заколотами і повстаннями, які було досить важко погасити, а тим паче втримати владу.

Юний султан та валіде-султан безсумнівно були повідомлені про дії паші, так як молодий султан Мехмед просто не мав іншої альтернативи.

Внесок Кепрюлю Мехмеда, не дивлячись на його репресії та жорсткі засоби був неоціненним. Щоб стимулювати торгівлю він побудував караван-сарай в Гюмюш-хаджикьой, що розташовувався на шляху до північної частини Малої Азії. Також він за прикладом валіде-султан Турхан був великим меценатом для османів – будував мечеті, медресе і т. і.

В Оттоманській імперії покровительство та кумівство було надійним способом задля просування  кар’єрними сходинками.

Тому стало очевидним, що після смерті Мехмеда Кепрюлю, великим візирем став його син Фазил Ахмед-паша. Фазил Ахмед отримав освіту в теологічному коледжі і відігравав досить значну роль у релігійній ієрархії Стамбулу. Однак, після призначення батька на пост великого візира він змінив вектор своєї діяльності і став займатись адміністративно-політичною діяльністю. Знаючи про свою недалеку смерть Кепрюлю Мехмед викликав сина до столиці і зробив своїм замісником, що було досить далекоглядним рішенням.

П’ятнадцятирічне перебування Фазил Ахмед-паші на посту великого візира визначилось цілим рядом військових кампаній, особливо на північно-західних кордонах. Великим досягненням Фазил Ахмеда-паші була «ісламізація» Криту. У цій «османізації» була ще одна особливість, яка відрізняла її від того, що робили раніше, і ця особливість відображала той факт, що на той час османська династія втратила частину своєї влади і престижу, які перейшли до сімейства Кепрюлю і інших кланів вельмож. У містах Криту з'явилися мечеті, названі на честь султанів, але це далеко не завжди були найважливіші мечеті. Після завоювання Ханьї її собор був перетворений в мечеть, названу ім'ям правлячого тоді султана Ібрагіма, але піклувальниками найбільш відвідуваних мечетей Іракліону і Ретімно стали ті державні діячі Османської імперії, які брали участь в завоюванні острова, а також валіде-султан, Турхан, головним же їх покровителем, зрозуміло, був сам великий візир.

Евлія Челебі зазначив, що мечеть, названа на честь султана Ібрагіма, під час правління якого почалася війна з Венецією, до самого кінця бойових дій використовувалася як пороховий склад. Це спостереження з усією ясністю вказує на те, що династія втратила колишню владу і впав сам престиж султанської влади. Іншою ознакою падіння престижу султана було те, що на відміну від мечетей, названих на честь колишніх султанів, мечеті на Криті мали тільки один мінарет [7].

Незабаром після успішного закінчення облоги Іракліону, яка поклала кінець довгій Критській війні, настало затишшя. До літа 1670 року Фазил Ахмед-паша повернувся в Стамбул, а через два роки він знову виступив на чолі своєї армії, але на цей раз в напрямку України.

З самого початку XVII століття долею принців Османської імперії було замкнуте життя в палаці Топкапи, але Мехмед твердо вирішив, що його старшому сину і спадкоємцю слід знати, що очікують від султана. Нова військова кампанія давала можливість продемонструвати, що Османська імперія все ще може вступати у війну з метою розширення своїх територій і вести її під командуванням монарха-завойовника, і тому султан вирішив особисто очолити свої війська, взявши з собою принца Мустафу, а замість своєї матері, Турхан Султан, він взяв матір Мустафи, свою улюблену наложницю, Рабію Гюльнуш Еметуллах [5].

Хоча Фазил Ахмед-паша ще в молодості відмовився від теологічної освіти, він залишався під впливом різних богословських течій, тому під час його перебування на посаді великого візира переживала відродження пуританська секта Кадізаделі, члени якої піддали анафемі його батька.

Будучи губернатором Ерзуруму, він потрапив під вплив Мехмеда ібн Бістана, курдського проповідника з Вана, відомого під ім'ям Вані-ефенді. Це була харизматична фігура місцевого релігійного істеблішменту. Будучи набагато старше Фазил Ахмеда, Вані-ефенді виявився спорідненою душею, що належала до того інтелектуальному світу, який Фазил Ахмед покинув, коли вирішив застосувати свої здібності в сфері адміністративного управління. Ці дві людини стали друзями, і, коли Фазил Ахмеда призначили великим візиром, Вані-ефенді був запрошений в Стамбул в якості його радника з духовних питань. Пізніше він був призначений на впливовий пост проповідника під час п'ятничних молитов в новій величної мечеті Турхан Султан, відкритої в 1665 році, а згодом став духовним наставником великого візира. Близькість Вані-ефенді до великого візира наблизила його і до Мехмеда IV, а в хроніках фаворита султана, Абдурахмана Абді-паші, ім'я Вані-ефенді згадується так само часто, як імена найвідоміших візирів султана. Він був з Мехмедом в ті роки, коли його двір перебував в Едірне, де Абдурахман Абді мав всі можливості за ним спостерігати. Цікаво те, що між Вані-ефенді і церковним істеблішментом в особі шейх-уль ісламу Мінкаризаде ( «Син людини з орлиним носом») Яхья-ефенді, судячи з усього, не виникало ніяких ідейних протиріч, хоча рівне становище давало однакову вагу їх поглядам на питання, оцінка яких традиційно була виключною монополією шейх-уль-ісламу, що володів найвищим духовним авторитетом. Вані-ефенді супроводжував султана під час його безплідної військової кампанії на Криті, а також у час Кам'янецької кампанії. І султан, і його великий візир були ще досить молоді і тому прислухалися до порад такої людини, як Вані-ефенді, а його високе положення стало благом для його менш високопоставлених послідовників, голоси яких замовкли після того, як в 1656 році Юстювані Мехмед-ефенді і його прислужники були вислані на Кіпр. Події в роки, що передували піднесенню клану Кепрюлю, багато в чому дискредитували церковну ієрархію, яка загрузла в політичних і фракційних чварах, що розігрувалися в столиці. Тому настав час для появи групи, подібної секті Кадізаделі, яка могла б законно претендувати на провідну роль в справі відновлення моральних принципів. У той період, коли Вані-ефенді надавав домінуючий вплив, містичні ордени знову стали об'єктами пильної уваги секти Кадізаделі. Її лідер розпорядився знищити орден дервішів Бекташи і навіть вплинув на розташовану в Галаті багату і впливову ложу Мевлеві, заборонивши публічне виконання суфітской музики і танців, які, за його переконання, не відповідали догматам ортодоксальної віри.

Фазилу Ахмед-паші був сорок один рік, коли він помер від «від сильної водянки, викликаної пияцтвом», під час переїзду зі Стамбула до Едірне 3 листопада 1676 року. Він був похований в гробниці свого батька, що знаходилася неподалік від Критого ринку в Стамбулі.

Фазил Ахмед-паша, коли помирав, віддав печатку великого візира султану, який поклав повноваження на Мерзіфонлу Кара Мустафа-пашу, і той став новим великим візиром. Спочатку Кара-Мустафа висунувся як протеже Кепрюлю Мехмед-паші, а під час перебування на цій посаді його друга дитинства та зятя Мерзіфонлу Кара Мустафа встановив тісні відносини з султаном, що гарантувало йому просування по службі. Як довірена особа Фазил Ахмеда, він рідко залишав двір, і деякі західні дипломати підозрювали його в тому, що він інтригує проти Фазиля Ахмеда.

Ставши великим візиром, Кара-Мустафа насамперед знову спробував захистити інтереси Османської імперії в Правобережній Україні від загрози вторгнення збройних сил Московії і Лівобережної України. Жорстокі репресивні заходи, які він зробив проти народу Правобережної України після військової кампанії 1674 року, і посилення контролю з боку Османської імперії сприяли масовому невдоволенню, і сам гетьман Петро Дорошенко, став відчувати розчарування султаном і тривогу щодо свого вразливого становища, обумовленого тим, що його оточували могутні сусіди. У 1676 році він відправив царю символи влади, отримані ним від султана, передав йому свою столицю, яка перебувала в Чигирині, і отримав притулок в Московії. Султан призначив нового козачого ватажка, сина Богдана Хмельницького, Юрія. Але він виявився лише блідою тінню і свого батька, і свого попередника, Дорошенка. Османська імперія не могла змиритися з присутністю московитів на території, яку вона вважала своєю, і незабаром ці дві держави вступили у війну[6].

Кара-Мустафа залишиться в історії завдяки своїй невдачі у час другої облоги Відня турками. Принизлива ​​поразка османської армії мала величезне психологічне значення для Габсбургів і всієї Європи. Європейським спостерігачам здавалося, що хвиля османських завоювань спадає. Література того часу відображає перебільшені надії сучасників на те, що сили християн після століть боротьби нарешті доб'ються перемоги. Розгром під Віднем, безсумнівно, був для Османської імперії ударом. Однак в той час турки й гадки не мали про те, що це лише перша з цілої серії поразок, що тривали аж до 1699 року, коли буде укладено принизливий і надзвичайно невигідний мир[3].

З 1687 року протягом декількох місяців на посту великого візира знаходився ще один зять Мехмеда-паші – Сіявуш.

Прийшовши на посаду, Фазил Мустафа-паша, беручи приклад зі свого батька, Мехмеда-паші, прийняв жорсткі міри: зняв з посади або стратив усіх тих державних діячів попереднього режиму, котрі не погоджувались з вимогами нової влади. Також важливим рішенням було проведення реструктуризації та реорганізації яничарських корпусів. Фазил Мустафа енергійно взявся за вирішення проблеми з котрою влада Османської імперії боролась протягом  XVII століття  – повернення людей на землі, покинуті через війни чи бандитизм. Для цього візир обрав дві категорії населення – кочові племена та християни. Також він вніс закон з приводу перерахунку подушного податку з немусульман. «Уряд» Османської імперії визначив, що збір податків має бути реформовано. З 1691 року подушний податок був установлений для кожного повнолітнього чоловіка, а не для усього немусульманського населення[6]. 

Також Фазил Мустафа намагався виправити невдалий початок війни з державами Священної ліги, однак помер в битві під Старі-Сланкаменом. У вирі військових подій з 1697 по 1702 роки великим візиром був Амджазаде Хусейн-паша – племінник Мехмеда-паші. Епоху садразамів Кепрюлю завершив 1710-1711 рр. внук Мехмеда-паші і зять османського султана Мустафи ІІ – Нуман-паша, що перебував на посаді всього декілька місяців і був зміщений з неї з початком російсько-турецької війни[1].

Представники клану Кепрюлю були серед тих, хто отримав великі вигоди від нової системи оподаткування населення, але навіть до часу введення пожиттєвого права збирати податки, вони накопичили досить коштів, задля створення благодійних фондів, завдяки діяльності яких вони завоювали авторитет, що прирівнювався до авторитету династії Османів. Благодійність родини Кепрюлю поширювалась не тільки на столицю. У 1658-1659 роках Кепрюлю Мехмед-паша побудував фортецю на вході в затоку Егейського моря, де знаходилось місто Ізмір. Фазил Ахмед-паша приділяв велику увагу стимулюванню османської економіки. У 70-ті роки XVII століття він фінансував будівництво інфраструктури Ізміру.

Одним з показників могутності династії Кепрюлю був той факт, що із 47 років, що минули після завершення доби Жіночого султанату, пост великого візиря  протягом 38 років  займали представники династії Кепрюлю[7].

За цей час отримала розвиток тенденція, згідно котрої сини ставали нащадками посад своїх батьків на постах як в центральному апараті, так і у місцевій адміністрації. Це дозволило маловідомим родинам піднятись по сходинках османської влади, отримавши статус та кошти.

Отже, можна сказати, що династія Кепрюлю домоглась досить високого авторитету, але не без підтримки династії Османів. Очевидно, що прийняття деяких законів та дії Кепрюлю були спрямовані на власну користь та власне збагачення. Очевидно, що через ці події у Оттоманській Порті централізована монархія змінила своє обличчя і стала розпорошуватись на чотири центри. Перший центр державовладдя знаходився у гаремі – безпосередньо близько до султану (він все ж таки залишався символічним головою держави), другий центр – це Диван; ця гілка управління виникла безпосередньо через вседозволеність великих візирів, яку допустила і навіть заохочувала династія ще в період Жіночого султанату. Кардинально новими стали два інші центри – яничарські корпуси та релігійні лідери та установи. Дивлячись на всі події XVII століття можна сказати, що військова і релігійна влада розподілилась між яничарами та шейх-уль-ісламами, які теж не могли знайти компромісу та роздирали османське суспільство на шматки. У кожного з чотирьох таборів були прихильники і на той час чітким гегемоном утримання влади стали великі візири, що і дозволило виникнути кардинально новому феномену в османській історії – епохі Великих Візирів.


СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:

 

  • Мейер М.С. (1980) К характеристике правящего класса в Османской империи XVI-XVII вв. Средневековый Восток. История, культура, источниковединие. Москва.

  • Орешкова С.Ф. (1971) Русско-турецкие отношения в начале XVIII в. Москва.

  • Финкэль К. (2014) «История Османской империи: Видение Османа».  Москва: АСТ.

  • Фрили Дж. (2004) Тайны османского двора. Частная жизнь султанов (Соколова, И.С., пер. с англ.). Смоленск: Русич.

  • Peirce P. L. (1993) The Imperial Harem. Women and Sovereignty in the Ottoman Empirе.  New York: OXFORD UNIVERSITY PRESS.

  • Ortayli I.(1994) The Ottoman Empire at the End of the Seventeenth Century. Studies an Ottoman Transformation. Istanbul.

  • Shaw St. (1976) History of the Ottoman Empire and Modern Turkey. (T1). Cambridge.


THE CAPRULU DYNASTY: THE BEGINNING OF THE ERA OF THE GRAND VIZIERS IN THE OTTOMAN EMPIRE

KLADOVA Anastasia,
second-year master's student, Specialties «History and Archeology».
National Pedagogical University named after M. Dragomanov
UKRAINE

SCIENTIFIC ADVISOR:

OSMOLOVSKA Olena,
PhD (History), Associate Professor
National Pedagogical University named after M. Dragomanov
UKRAINE

Abstract.
This work highlights the activities of the figures of the dynasty of Grand Viziers Keprulyu; their role in the stagnation of the Ottoman Empire and analysis of the causes of the stagnation of the Ottoman Porte.


Keywords: stagnation, Grand Vizier, Divan, Sadrazam, Sheikh-ul-Islam, Janissaries.

© Кладова А.А., 2020

© Kladova A., 2020

 

This work is licensed under a Creative Commons Attribution 4.0 International License.

PUBLISHED : 22.11.2020