International scientific e-journal

ΛΌГOΣ. ONLINE

14 (October, 2020)

e-ISSN: 2663-4139
КВ №20521-13361Р

LAW

UDC 343.162

EOI 10.11232/2663-4139.14.11

РОЛЬ СЛІДЧОГО СУДДІ  У ПРОЦЕСІ АНАЛІЗУ ТА ОЦІНКИ ДОКАЗІВ ПІД ЧАС ОБРАННЯ ЗАПОБІЖНОГО ЗАХОДУ У ВИГЛЯДІ ТРИМАННЯ ПІД ВАРТОЮ

ПОПОВКІНА Інна Олександрівна

здобувач вищої освіти Інституту права

Київського національного університету імені Тараса Шевченка

 

УКРАЇНА


Анотація. У статті проаналізовано проблематику визначення ролі слідчого судді під час обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою у процесі аналізу обґрунтованості підозри, його повноваження та можливість здійснення оцінки доказів на предмет їх належності, допустимості та достатності. Проаналізовано основні наукові позиції та практику суддів Вищого антикорупційного суду.

Ключові слова: слідчий суддя; тримання під вартою; обґрунтованість підозри; докази та доказування; допустимість доказів.

Постановка проблеми: Наявність обґрунтованої підозри являється однією з обов’язкових підстав для обрання будь-якого запобіжного заходу, зокрема, у вигляді тримання під вартою, що передбачає необхідність оцінки матеріалів, якими доводиться наявність наведених у клопотання обставин. Однак, з огляду на те, що КПК України не містить чіткого визначення повноважень слідчих суддів, зокрема, й під час оцінки обґрунтованості підозри, це породжує як дискусії в науковому полі, так і протиріччя у судовій практиці.

Мета статті: визначити наявність повноважень слідчого судді на здійснення оцінки доказів під час розгляду клопотання про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою.

Виклад основного матеріалу: В.І. Фаринник вказує на те, що при вирішенні питання про застосування виняткового запобіжного заходу має бути встановлено «наявність сукупності неспростовних доказів вчинення підозрюваним, обвинуваченим кримінального правопорушення» [1;330].

У цьому контексті необхідно зазначити про стандарти доказування, визначені КПК України, які дають змогу зрозуміти ступінь доведеності причетності особи до вчинення злочину, який дозволятиме стверджувати про «обґрунтованість підозри». Так, у деяких ухвалах Вищого антикорупційного суду зазначається, що виходячи із системного аналізу норм КПК України та практики ЄСПЛ, можна виділити наступні стандарти доказування (переконання) [2]:

  • Стандарт «обґрунтованої підозри», який застосовується власне при застосуванні заходів забезпечення кримінального провадження, в тому числі при обранні при обранні запобіжних заходів;

  • Стандарт «поза розумним сумнівом», який полягає загалом в тому, що у суб'єкта доказування не має бути розумних сумнівів стосовно винуватості особи у вчиненні кримінального правопорушення. Цей стандарт застосовується під час судового провадження при прийнятті судом остаточного рішення та вирішення справи по суті обвинувачення, що передбачає існування чітких, достатніх, вагомих та переконливих доказів.

  • Стандарт «достатніх підстав «доказів». Судді вказують, що цей стандарт застосовується в широкому колі різноманітних ситуацій, що виникають в ході кримінального провадження, тому вони  залежать від конкретної ситуації, цілі прийняття тих чи інших рішень (вчинення дій) та їх правових наслідків.

Вказані стандарти ранжуються та передбачають різні якісні та кількісні показники доказів, залежно від того, наскільки внаслідок певної процесуальної дії чи рішення відбувається втручання та обмеження прав та свобод людини і громадянина. Саме тому міра такого втручання є визначальною при визначенні стандарту та обсягу доказування, а також і ролі судді, зокрема, слідчого судді, у процесі доказування.

З огляду на те, що п.3 ч.1 ст. 276 КПК України передбачено, що повідомлення про підозру обов’язково здійснюється за наявності достатніх доказів для підозри особи у вчиненні кримінального правопорушення, можна стверджувати, що у цьому випадку наявний стандарт «достатніх підстав» [3]. При цьому судді зазначають, що виходячи з цього стандарту, на момент повідомлення особі про підозру необхідною є «наявність доказів, які лише об`єктивно зв`язують підозрюваного з певним кримінальним правопорушенням (демонструють причетність до його вчинення) і вони є достатніми, щоб виправдати подальше розслідування для висунення обвинувачення або спростування такої підозри».

Ступінь «обґрунтованої підозри» очевидно є вищим, аніж стандарт «достатніх підстав». Саме тому обсяг, якість доказів на момент звернення до суду, зокрема, з клопотанням про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, мають на порядок відрізнятися від того, який був на момент пред’явлення особі повідомлення про підозру. В той же час, частими є випадки, коли слідчі, прокурори складають та вручають повідомлення про підозру та одразу ж після цього, базуючись на одних і тих же доказах звертаються до слідчого судді з клопотанням про обрання запобіжного заходу. Очевидно, що вказана практика не відповідає вимогам КПК України.

Оцінка слідчим суддею обґрунтованості підозри передбачає необхідність аналізу поданих стороною обвинувачення доказів. Однак, питання повноважень та ролі слідчого судді у кримінально-правовому доказуванні  під час розгляду клопотання про обрання запобіжного заходу, зокрема, у вигляді тримання під вартою є дискусійним та не містить однозначної відповіді.

Як передбачає стаття 26 КПК України слідчий суддя вирішує лише ті питання, що винесені на його розгляд сторонами та віднесені до його повноважень цим Кодексом [3].

Загалом, ст. 94 КПК України  передбачає, що слідчий суддя здійснює оцінку доказів, а саме за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінює кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв’язку для прийняття відповідного процесуального рішення [3].

В той же час, у статті 89 КПК України зазначено, що саме суд вирішує питання допустимості доказів під час їх оцінки в нарадчій кімнаті під час ухвалення судового рішення [3].

На це, як зазначає Задорожний Н., вказує і ч.2 ст. 86 КПК України, згідно якої недопустимий доказ не може бути використаний при прийнятті процесуальних рішень, на нього не може посилатися суд при ухваленні судового рішення. Очевидно, що законодавець відокремив судові рішення від інших процесуальних, однак, і для тих, і для інших встановив правила врахування недопустимих доказів. Водночас робиться висновок про те, що слідчий суддя не лише може, але й повинен оцінювати докази з точки зору їх допустимості та робити відповідні висновки [4]. 

В свою чергу, варто зазначити, що ч.4 ст. 193 КПК України передбачає, що за клопотанням сторін або за власною ініціативою слідчий суддя, суд має право заслухати будь-якого свідка чи дослідити будь-які матеріали, що мають значення для вирішення питання про застосування запобіжного заходу. Ця норма є відображенням певних повноважень слідчого судді у процесі доказування під час обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою та свідчить про те, що матеріали піддаються аналізу з боку останнього [3].

КПК України не передбачає обов'язку слідчого судді дослідити усі наявні у матеріалах кримінального провадження докази та досліджувати зміст кожного наданого доказу, експертного висновку окремо, оскільки слідчий суддя, розглядаючи клопотання досліджує лише той обсяг доказів, на підставі яких було прийнято рішення про необхідність обрання виняткового запобіжного заходу.

Думки науковців стосовно необхідності оцінки доказів різняться між собою. Так, Марчак В.Я. вважає, що суть основної функції слідчого судді якраз і полягає в необхідності визнання невідповідності доказів критерію допустимості,  що здійснюється під час будь-якого судового розгляду. Він вказує про те, що суть судового контролю становить «самостійне з’ясування судом обставин кримінального провадження з визначеного кола питань, формування власного внутрішнього переконання з досліджуваних фактів» [5;144].

Левковець А. вказує, що оскільки згідно з ч. 3 ст. 17 КПК України, підозра не може ґрунтуватися на доказах, отриманих незаконним шляхом, це зобов’язує слідчого суддю брати до уваги матеріали, які свідчать про законність чи незаконність отримання доказів, які були покладені в основу повідомлення про підозру. Левковець А. приходить до висновку, що слідчий суддя все ж повинен оцінювати докази з точки зору їх належності, допустимості та достатності, адже це прямо випливає зі статті 94 КПК України [6].

Пшенічко С.О. розглядаючи питання повноважень слідчого судді з розгляду та вирішення скарг у межах досудового розслідування, зазначає про те, що на цьому етапі, коло обставин, які мають бути встановленні слідчим суддю, є «локальним предметом доказування», тобто сукупністю обставин, якими обґрунтовуються вимоги скарги та заперечення проти неї, а також інші обставини, встановлення яких має значення для постановлення законної та обґрунтованої ухвали (у тому числі обставини, що свідчать про можливість чи неможливість використання доказів, якими обґрунтовуються вимоги або заперечення) [7]. Порівнюючи з повноваженнями слідчого судді під час розгляду зазначених скарг, предмет доказування під час розгляду клопотання про обрання запобіжного заходу можна вважати не локальним, а дещо звуженим, порівняно з предметом доказування, наявним під час розгляду справи на етапі судового провадження. 

І.В. Гловюк у своїй роботі з дослідження ролі слідчого судді у кримінально-процесуальному доказуванні посилається на те, що слідчим суддею здійснюється перевірка доказів, зокрема, шляхом аналізування їх кожного окремо, так і шляхом зіставлення доказів між собою. Стверджуючи про те, що слідчий суддя є також суб’єктом оцінки доказів у кримінальному провадженні, науковець прикладом такої оцінки достатності доказів наводить випадки, коли судді відмовляють у задоволенні клопотання про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, оскільки стороною обвинувачення не надано суду докази, які підтверджують недостатність застосування більш м’яких запобіжних заходів для запобігання ризикам зазначеним в клопотанні; доказів того, що особа може продовжити злочинну діяльність перебуваючи на волі, тощо [8; 5].

Ряд науковців наголошують на можливості визнання слідчим суддею недопустимості певних доказів при розгляді клопотань. Зокрема, С.М. Міщенко вказує на те, що за наявності підстав, слідчий суддя має визнати докази недопустимими, а також надати сторонам можливість під час судового розгляду подати клопотання про визнання їх такими чи навести заперечення проти цього [9; 92]. 

Торбас О. наголошує, що оскільки слідчий суддя на етапі досудового розслідування може визнавати підозру обґрунтованою чи необґрунтованою, то можливість встановлення ним допустимості чи недопустимості доказів не повинна оспорюватись, однак це потребує чіткого законодавчого врегулювання [10].

Наразі ж вказана думка йде врозріз з положеннями Кримінального процесуального кодексу України та не знаходить свого відображення у судовій практиці, адже слідчі судді одностайно вказують на не належність до їх повноважень розгляду питання про допустимість доказів.

Г.Тігішвілі вказує, що враховуючи процесуальну функцію слідчого судді, він має здійснювати перевірку матеріалів кримінального провадження наданих стороною обвинувачення, на предмет їх доказової спроможності, тобто законності отримання інформації та відомостей оскільки це надає можливість зробити оцінку перспектив досудового розслідування, «доцільність» його продовження та захист від безпідставного (незаконного) притягнення особи до кримінальної відповідальності, застосування до особи запобіжних заходів [11].

Зазначена певного роду суперечність норм КПК України та відсутність чітко визначеного кола повноважень слідчого судді породжують різну за змістом судову практику. Більшість суддів вважають, що виходячи із тлумачення цих норм лише суд має вирішувати питання належності, допустимості доказів, аналізувати їх зміст у судовому засіданні при розгляді справи по суті. В той час, як на етапі досудового розслідування, слідчий суддя позбавлений такої можливості. 

Це, зокрема, навіть випливає з системного тлумачення постанови Пленуму ВСУ «Про судову експертизу в кримінальних і цивільних справах», в якій вказується на обов'язок суду з'ясувати при оцінці висновків експертів низку обставин, що свідчить про не поширення положень постанови на слідчого суддю.

При обґрунтуванні своїх рішень у такому випадку слідчі судді вказують, що вони зобов’язані лише визначити вірогідність причетності певної особи до інкримінованого їй правопорушення, що є підставою для задоволення відповідного клопотання про обрання запобіжного заходу.

Зокрема, в ухвалі Вищого антикорупційного суду у справі № 991/7701/20 від 23 вересня 2020 року суддя вказав, що оцінка наданих слідчому судді доказів здійснюється не в контексті оцінки доказів з точки зору їх достатності і допустимості для встановлення вини чи її відсутності, доведення чи не доведення винуватості особи, що здійснюється судом при ухваленні вироку, а з метою визначити вірогідність та достатність підстав причетності тієї чи іншої особи до вчинення кримінального правопорушення, а також чи є підозра обґрунтованою, щоб виправдати подальше розслідування або висунення обвинувачення [12].

Однак, деякі судді при розгляді клопотань про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою все ж часто надають оцінку доказам, якими обґрунтовується клопотання. Так, як видно з ухвали Вищого антикорупційного суду, слідча суддя дослідила, які докази знаходяться в матеріалах, які факти вони підтверджують, та чи достатньо наданих матеріалів для переконання «об’єктивного спостерігача» у причетності особи до вчинення кримінального правопорушення. Слідча суддя також прокоментувала доводи захисника стосовно необхідності визнання  певних доказів недопустимими, вказавши, що факт, наведений стороною захисту, не може бути підставою для цього. Таким чином, по суті слідча суддя оцінила надані стороною обвинувачення докази на предмет допустимості та фактично визнала їх допустимими. При цьому, слід зазначити, що після вказаного аналізу, суддя все ж повідомила, що остаточна оцінка та кваліфікація, а також оцінка всіх епізодів здійснюється судом під час судового розгляду справи [13].

Варто погодитися, що слідчий суддя, як особа, що здійснює контроль за дотриманням прав людини і громадянина, має переконатися в тому, що застосування виключного запобіжного заходу до підозрюваного, що є значним обмеженням права на особисту свободу, ґрунтується на доказах, які отримані у порядку, передбаченому законом, оскільки це, зокрема, відображає основне завдання кримінального процесу, щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура. Крім того, безумовно ця сукупність доказів має бути достатньою для того, щоб переконатися у причетності особи до інкримінованого кримінального правопорушення та необхідності взяття її під варту. 

Висновок. Таким чином, слідчий суддя при розгляді скарг, клопотань, зокрема, про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, здійснює аналіз та оцінку наданих стороною обвинувачення доказів на предмет їх належності, допустимості та достатності. Однак, вказаний аналіз, здійснюється в об’ємі значно меншому, аніж той, що здійснюється суддею під час судового провадження, оскільки саме на цьому етапі кримінального провадження остаточно оцінюються докази.


СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:

 

  • Фаринник, В. І. (2015). Підстави та процесуальний порядок застосування запобіжного заходу у вигляді взяття під варту. Форум права, (1), 329 -336. Вилучено з http://nbuv.gov.ua/jpdf/FP_index.htm_2015_1_54.pdf.

  • Ухвала Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду від 03 жовтня 2019 року у справі  760/24486/19. Вилучено з http://reyestr.court.gov.ua/Review/84766483.

  • Кримінальний процесуальний кодекс України: Закон України від 13 квітня 2012 р. 4651-VI. База даних «Законодавство України»/ВР України. Вилучено з http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/4651-17.

  • Задорожний, Н. (2019). Проблемы оценки следственными судьями доказательств с точки зрения их допустимости во время досудебного расследования в налоговых и других уголовных производствах. Вилучено з https://id-legalgroup.com/blog/problemi-ocenki-sledstvennimi-sydyami-dokazatelstv-s-tochki-zreniya-ih-dopystimosti-vo-vremya-dosydebnogo-rassledovaniya-v-nalogovih-i-drygih-ygolovnih-proizvodstvah----nikita-zadorojnii--advokat-ID-Legal-Group.

  • Марчак, В.Я. (2013). Судовий контроль за дотриманням прав людини згідно з кримінальним процесуальним законодавством України. Юридичний часопис Національної академії внутрішніх справ, (1), 141-145

  • Левковець, А. (2018). ОЦЕНКА – ДВА. ДОЛЖНЫ ЛИ СЛЕДСТВЕННЫЕ СУДЬИ ОЦЕНИВАТЬ ДОКАЗАТЕЛЬСТВА? 2018. Вилучено з https://barristers.org.ua/news/otsenka-dva-dolzhny-ly-sledstvennye-sudy-otsenyvat-dokazatelstva/.

  • Пшенічко, С.О. (2014). Повноваження слідчого судді з розгляду та вирішення скарг у досудовому провадженні (автореф. дис. …. канд. юр. наук). Одеса, Україна. Вилучено з https://core.ac.uk/download/pdf/50593818.pdf.

  • Гловюк, І.В. (2013). Слідчий суддя у кримінально-процесуальному доказуванні. Часопис: Академії адвокатури України, (20). 2-6.

  • Міщенко, С.М. (2012). Слідчий суддя як суб’єкт реалізації судового контролю під час здійснення досудового розслідування: окремі аспекти. Часопис цивільного і кримінального судочинства, 6(9), 88–96.

  • Торбас, О. (2020). Роль слідчого судді в процесі оцінки доказів у кримінальному провадженні. Підприємство, господарство і право (5), 309-312. Вилучено з http://pgp-journal.kiev.ua/archive/2020/5/55.pdf.

  • Тигишвили, Г (2019). Доказывание и оценка доказательств во время избрания меры пресечения. Вилучено з https://jurliga.ligazakon.net/analitycs/187422_dokazyvanie-i-otsenka-dokazatelstv-vo-vremya-izbraniya-mery-presecheniya.

  • Ухвала Вищого антикорупційного суду у справі  991/7701/20 від 23 вересня 2020 року. Вилучено з http://reyestr.court.gov.ua/Review/91866087.

  • Ухвала Вищого антикорупційного суду від 02 листопада 2019 року у справі  991/908/19. Вилучено з http://reyestr.court.gov.ua/Review/85356983.


THE ROLE OF THE INVESTIGATING JUDGE IN THE PROCESS OF ANALYSIS AND EVALUATION OF EVIDENCE DURING THE SELECTION OF A PREVENTIVE MEASURE IN THE FORM OF DETENTION

POPOVKINA Inna,
student at the Institute of Law
Taras Shevchenko National University of Kyiv
UKRAINE

Abstract.
The article analyzes the issue of determining the role of the investigating judge in choosing a measure of restraint in the form of detention in the process of analyzing the validity of the suspicion, its powers and the ability to assess the evidence for their relevance, admissibility and sufficiency. The main scientific positions and practice of judges of the Supreme Anti-Corruption Court are analyzed.


Keywords: investigating judge; detention; validity of suspicion; evidence and proofs; admissibility of evidence.

© Поповкіна І.О., 2020

© Popovkina I., 2020

 

This work is licensed under a Creative Commons Attribution 4.0 International License.

PUBLISHED : 30.10.2020