International scientific e-journal

ΛΌГOΣ. ONLINE

8 (April, 2020)

e-ISSN: 2663-4139
КВ №20521-13361Р

PHILOLOGY

UDC 821.161.2

EOI 10.11232/2663-4139.08.01

САМОРЕФЛЕКСІЇ СОЛОМІЇ ЯК СПРОБА ЗВІЛЬНЕННЯ ВІД ТРАВМАТИЧНОГО ДОСВІДУ (ЗА РОМАНОМ ВОЛОДИМИРА ЛИСА «СОЛО ДЛЯ СОЛОМІЇ»)

КУХАРСЬКА Інна Юріївна

здобувач вищої освіти гуманітарного факультету

Національний університет «Острозька академія»

 

НАУКОВИЙ КЕРІВНИК:

 

ПУХОНСЬКА Оксана Ярославівна

доктор філологічних наук, доцент кафедри української мови і літератури

Національний університет «Острозька академія»

 

УКРАЇНА


Анотація. У статті проаналізовано особливості саморефлексій щодо травматичного досвіду героїв сучасного українського роману. Значну увагу приділено впливові традиційного суспільства на особистість жінки та на її самовираження в межових умовах. Важливим аспектом дослідження є шляхи та можливості подолання травматичного досвіду, а також переосмислення травматичної пам’яті.

Ключові слова: саморефлексія; травматична пам’ять; травматичний досвід; безпам’ятність; покоління.

У контексті осмислення індивідуального досвіду історії, а особливо його травматичного впливу на суспільство одним із важливих процесів стає саморефлексія – власні поглиблені погляди на свою свідомість, підсвідомість, її сприйняття дійсності, а також взаємозв’язок цих елементів. Найбільше це стосується травматичної пам’яті: коли особистість на різних рівнях сприйняття може не просто мислити про минуле, а осмислювати проблеми, і, як наслідок, вирішувати їх. Ще з 1990‑х років у гуманітарних науках інтенсивним розвитком відзначилися trauma studies – дослідження, що із рецепції сприйняття фізичного болю переросли у культурну модель втрати. Александер Джеффрі вказує, що «травма є результатом того гострого дискомфорту, який проникає в саме осердя власної ідентичності» [1], чим підтверджує думку, що зміни передбачено не лише у зовнішньому, а й у внутрішньому світі індивіда. Окремим аспектом є те, яких саме модифікацій зазнає людина, адже травматичний досвід може спричинити як  позитивний, так і негативний вплив. Лише саморефлексії визначають перебудову світоглядних позицій та поведінки особистості, а також її нащадків, що у контексті травми пам’яті так і не було ґрунтовно досліджено.

Досвідом травматичної пам’яті, вираженої в літературних текстах свого часу зацікавилися іноземні дослідники Томаш Більчевський, Кеті Карут та ін. Аляйда Ассман ґрунтовно дослідила культурну пам’ять , а П’єр Жане значною мірою розвинув поняття про еволюцію пам’яті. Серед вітчизняних дослідників ця проблема яскраво репрезентована у працях Тамари Гундорової, Оксани Забужко, Оксани Кісь, Віталія Огієнка, Оксани Пухонської та ін. Все більше уваги літературознавці звертають на те, що травматична пам’ять є віддзеркаленням неосмисленого чи «непрожитого сповна» минулого, яке постійно повертається у теперішнє.

Враховуючи факт постійного перебування під впливом травматичного досвіду, зауважмо: «Детравматизація можлива лише за умови перетворення травматичної пам’яті в наратив» [2]. Саме тому художня література є хорошим зразком для простору проговорення травми як умови запобігання травматичній безпам’ятности, конструюючи такий наратив.

Метою цієї статті є на прикладі твору Володимира Лиса «Соло для Соломії» показати, як у сучасній художній літературі відображено травматичний досвід, дослідити травматичну пам’ять у культурній свідомості, поведінці та світосприйнятті. Відповідно до мети перед нами постають такі завдання: дослідити особливості саморефлексій головної героїні роману Соломії в умовах травматичних подій та визначити, яким чином героїня твору намагається позбутися набутої травми.

Роман В. Лиса «Соло для Соломії» чи не найкраще засвідчує травматичний досвід української жінки в умовах війни та повоєння. В образі своєї героїні письменник показує становище усього українського селянства ХХ сторіччя. Особливістю є й те, що написана розповідь не є фрагментом, «вирваним» із життя персонажа, а розповідає про нього в цілому: від народження – до глибокої старости. Автор оприявнює травму Соломії, спричинену війною (зокрема, ставленням чоловіків до жінки під час війни й у повоєнні часи), та її роль у своєму просторі і часі. Саме жіноча доля в контексті воєнних подій є найцікавішим об’єктом дослідження, адже жінка у традиційному українському суспільстві зберігає статус берегині домашнього вогнища, а заразом вона сама є найбільш незахищеною.

Ця проблема почасти була об’єктом постколоніальних досліджень, із яких прочитуємо, що «трагедія жінки в постколоніальному просторі спричинена відсутністю в ньому місця для неї» [3]. Роман волинського письменника наочно ілюструє таку позицію. Ще на початку твору В. Лис зазначає, що Соломія «для людської радості призначена» [4]. Людської, а не своєї. Чи ж не вказує цей факт на констатацію нівелювання героїні як індивідуальності, натомість закладаючи в неї місію своєрідного «служіння» іншим? Соломія не може зробити правильного рішення, де буде щаслива вона сама, а не ті, хто поруч. Це неабияк гнітить героїню, яка просто прагне радіти, а натомість «впала… неїна душа» [4]. Відчуття втрати власної особистості в умовах неправильного вибору лише поглиблює прийдешні відчуття страху, болю і провини перед іншими за те, що не повною мірою робить їх щасливими: «…тяглася до коханого, перед яким завинила. Так, завинила! Вона, заміжня жінка» [4]. Навіть вийшовши заміж за іншого, Соломія не перестає міркувати про того, кого сама ж не обрала, кого залишила. Уся вина за нещасливе життя обох обранців, на думку головної героїні, саме на її плечах. Дівчина прагне позбавити від нещасної долі і Павла, і Перта, але через неможливість задовільнити чужі потреби, відчуває себе   «рибою, викинутою на берег» [4], чим остаточно вказує на власні страждання від місії служіння усім, крім себе.

Трагізмом цієї ситуації є й те, що «в умовах війни жінка сприймалася виключно як сексуальний об’єкт, особливо з позиції окупанта (не важливо, по який бік фронту він воював)» [4].  Про це свідчать прецеденти домагання Соломії і німецького солдата, і згодом радянського вояка, і голови колгоспу. Якщо історію із солдатами інтерпретуємо у контексті розуміння жінки як певного воєнного «трофею» (адже практично всі війни супроводжуються трагедіями зґвалтувань солдатами жінок), то у повоєння охочі заволодіти Соломією керувалися стереотипом, що героїня вродлива і самотня, без чоловіка,  отже, не в змозі захистити саму себе. Така практика не є винятком, адже В. Лис зазначає, що чимало жінок страждали від домагань. Тільки одна річ, коли є тил – чоловік, брат, син – тобто ті, хто може заступитися, а зовсім інша – опинитися віч‑на‑віч із кривдником, фізична сила якого значно перевищує його моральні принципи.

Цікавим аспектом твору є і те, що недооцінення жінки призводить не лише до зґвалтування фізичного, а й до моральної травми. У традиційному суспільстві, «зґвалтована» трактується як використана та знецінена, упосліджена, навіть якщо акт насилля – лише домисел тих, хто її оточує. Соломія розуміла це і переживала досить гостро кожного разу, коли обставини завдавали їй чергової кривди. Саме тому вона і замовчує свої проблеми навіть перед кращою подругою Віркою. Соломія намагається відмити себе від тої ганьби, пройти своєрідне очищення душі омиванням тіла. Травматична подія призводить до глибокої психологічної урази, яка породжує в Соломії комплекс не‑любові. Під його перманентним впливом вона застерігає себе: «Після того чоловіків у неї не буде. Жодного» [4], тобто прирікає на самотність як жінка. Втім,  її травму до певної міри нівелює материнське почуття. Негативну перспективу жіночої самотності заміщує позитивна перспектива  родинного майбутнього.

Свідома відмова від чоловічої близькості свідчить також про певну захисну реакцію, яку героїня виражає як власне жінка.  Але це не єдина іпостась Соломії. Як зазначає О. Кісь: «Особиста чи соціальна травма може мати ефект розпадання особистості (Я) на  розрізнені фрагменти» [5], що, власне, і стається. Адже є ще жінка‑мати, жінка‑дружина, жінка‑дочка, жінка‑сестра тощо. Кожна з них так чи так впливає на загальне сприйняття травматичного досвіду та його вираження у зовнішньому світі. Жінка‑мати стає цілком самодостатньою особистістю, яка заради своїх дітей готова іти на злам стереотипних мислень про її місце у суспільстві. Переосмислення того, чи готова слабка стать в екстремальних для неї умовах стати сильною, спричиняє новий порух саморефлексій – усвідомлення власної сили та можливостей. Навіть тоді, коли з’являється нове, притаманне добі, штампування «вдова із новою сім’єю». Новий залицяльник «навіть не приховував того, що хоче нею покористуватися… Мовби указував їй місце, яке вона тильки й годна зайняти» [4], але внутрішнє переосмислення вже набутого досвіду дозволяє не сліпо скоритися: Соломія «вирішила взяти бика за роги» [4] – себто діяти рішуче, не віддаючи власну долю знову в чоловічі руки.

Загалом іпостась жінки‑матері є однією з найцікавіших у образі Соломії. Це стосується не лише травматичної пам’яті про двічі покинуту вагітну жінку, яка кожен раз заново переживала цей болісний досвід. Ідеться насамперед про символічне значення. Соломія належить до типу історичних персонажів, на яких долею покладено завдання відродження світу після трагічних подій війни. В. Агеєва зауважує: «У час, коли нависла небезпека над самим існуванням народу, українські митці намагалися через долю матері осмислити долю всієї нації» [6].

Автор роману травматичний досвід героїні майстерно вписує у ширший контекст. «Соло для Соломії» прочитуємо також як текст культурної пам’яті, яка відкриває як перед Соломією, так і перед усією нацією можливість переосмислити минуле, зробити із нього висновки. Тепер не лише вона каже, що «…не можна забувати» [4], а й вся нація прагне до збереження пам’яті задля уникнення історичної амнезії. Варто зазначити, що більшість творів сучасної літератури апелюють до проблеми пам’яті ХХ сторіччя, відкриття і перепрочитання якої дає можливість набути як індивідуальної, так і національної ідентичності. Саморефлексії Лисової Соломії над власним досвідом – це метафора саморефлексії всієї української культури над власним минулим.

Одним із основних елементів продовження роду стає готовність жінки до подолання власної травми через виродження її у наступних поколіннях, адже їй необхідно було не просто переосмислити пам’ять минулого, а й репрезентувати її у прийдешньому. Завдяки передачі травматичного досвіду нащадкам відбувається своєрідне зцілення пам’яті. І хоча головна героїня стає останньою представницею роду, яка пережила жахи війни, вона не є останньою, хто цю війну відчув, адже теж передає її своїм дітям та внукам разом із досвідом. Таким чином «…фронт війни… травматизував суспільство навіть більшою мірою, аніж смерть і розрухи, бо із цим довелося жити як безпосередньо жертвам, так і їхнім нащадкам» [7], але міра його впливу на прийдешнє суспільство змінюється в залежності від того, наскільки нація здатна переосмислити події минулого та що саме вона робитиме із тим переосмисленням.

Проблематика усвідомлення змін чи не найкраще репрезентована у Соломії. Героїня показує не узвичаєний архетип дівчини, а виражена моделлю нового світогляду, мислення і роллю у суспільстві. Здавалось, традиційний образ селянки ХХ сторіччя змінено на внутрішньо незалежну та самодостатню особистість, яка власним прикладом протистоїть узвичаєній системі задля виродження травматичного досвіду й у своїй долі, й у нащадків. Симона де Бовуар зазначає: «В отчому домі панують мати, закони, звичаї, рутина. Дівчина прагне вирватися з цього кола минулого. Вона хоче сама стати суверенним об’єктом. Але в соціальному аспекті здобуває права дорослої людини лише тоді, коли стає жінкою, а за свободу має заплатити самозреченням» [8], чим акцентує увагу значному применшенні ролі дівчини у суспільстві. Вона може набути прав у соціумі лише за стереотипними уявленнями «заміжньої жінки» як такої, яка готова присвятити своє життя чоловікові та дітям, втрачаючи при цьому власну ідентичність. Так і нації втрачали внутрішню ідентифікацію, стаючи єдиним совєцьким народом, де були лише «свої» і «вороги» системи.

Погляд суспільства на самодостатню жінку  Соломія заперечує, адже в очах того соціуму вона і є винятком, себто неповноцінною:  «Я справжня вдова. У мене діти. А ти, мона сказати – солом’яна. Солом’яна вдова Соломка». [4]. Несприйняття іншості у поглядах тих, хто її оточує, обертається для жінки відмовою від самої себе. Під тисом моралі, яка не дає людині права на індивідуальність, а тим більше на похибку, вона намагається прибрати на себе роль «такої як усі».  Але це ще більше поглиблює внутрішню травму Соломії. Усвідомлення того, що вона сама позбавляє себе права жити вільно і незалежно робить життя Соломії нестерпним: «Розуміла, то вона сама затоптує вогонь. І продовжувала затоптувати» [4]. На прикладі Соломії досить детально проілюстровано проблему жінки у модифікованому тоталітаризмом традиційному суспільстві, коли вона змушена власну ідентичність покласти на вівтар суспільних ідеалів, які, погодьмося, не завжди виправдані. Відмова від себе самої призводить до потенційної втрати індивідуальної ідентичності – проблема, яка в умовах патріархального суспільства залишається чільною. Але Володимир Лис показує протиприродність поведінки самозречення людській натурі. Соломія, попри усі життєві випробування, попри тиск оточення, все ж не втрачає себе. Маючи місію матері, вона знаходить сили не озлобитися і стати прикладом цілісної особистості для своїх нащадків.

Після подібного самосприйняття і переосмислення пройденого життєвого шляху героїні все ж вдається більшою мірою звільнитися від травматичного досвіду. Крізь призму внутрішніх інтенцій вона вбачає себе навіть не рівною зі своїми супутників, а вищою від них: «Вона сильніша за всіх чоловіків, з якими зводила доля» [4]. Таке розуміння себе спричинене травматичною пам’яттю героїні. Кожен чоловік, який був поруч із Соломією, вимагав від неї самозречення і абсолютному прийняттю його світоглядної позиції як пріоритетної: Павло хотів берегиню домашнього вогнища, Петро – віддану бойову подругу, Вадим – ідеологічно «правильну» жінку, і ніхто з них не вважав за потрібне почути, чого хоче сама Соломія. Себто провідною рисою усіх потенційних і реальних стосунків завжди мала бути жертовність Соломії. Оця «сліпота» чоловіків і ставила їх на нижчий від Соломії рівень. Вони були не рівнею тій, яка не корилася нав’язливому сприйняттю дійсності, а творила власну модель існування. Єдине, що вбачала Соломія у чоловіках, – загрозу знову бути знаряддям для досягнення їхніх прагнень.

Важливим аспектом сучасного вивчення травматичного досвіду вбачаємо те, як саме можна його осмислювати: крізь призму минулого чи сучасного. Такий підхід допомагає зрозуміти нову модель поведінки, мислення і розвиток подій, порівнюючи їх із подіями минулими. Головна героїня роману не повертається у травматичні події, а переосмислює крізь призму сьогодення, робить висновки та обирає новий шлях вирішення проблем і робить правильно, адже «людина повинна повторювати витіснений травматичний досвід як теперішнє, замість того, щоб згадувати його, як частину свого минулого» [9]. Соломія, згадуючи моменти можливого  зґвалтування німецьким солдатом, уже розуміє поведінку нового кандидата на її тіло перед ґвалтуванням, яке вона пережила згодом: «Не німець, свій,  не відпустить, скористається нею до кінця» [4]. Завдяки усвідомленню загроз, саме зміна власних міркувань допомагає рухатися вперед, на підставі висновків із минулого. Циклічність історії людини, як і історії людства загалом спрямована не на постійне «ставати на одні і ті ж граблі», а на реорганізацію мислення, внаслідок якого травматичний досвід стає не перешкодою, а поштовхом для пошуків нових шляхів саморозвитку.

Проблемою Соломії є те, що нові травми у ній перегукуються із минулими. Кожен раз жінка картає себе за вчинки минулого і думає, як саме це відобразилося на сучасності. Повторення травматичного досвіду не тільки поглиблює враження від нього, а й створює ілюзію життєвої лінії, на якій постійно присутня травма. Варіативність того, що відбувається у теперішньому, не має значення, адже основою для сприйняття є саме початкова проблема. Пам’ять не просто систематично її відтворює, а вбачає в навколишній дійсності перманентну загрозу: сучасне у сприйнятті Соломії майже віддзеркалює минуле, посилюючи вплив останнього на прийняття рішень та вибір життєвого шляху. Таким чином «винуватцем» сучасних бід у свідомості стає недолік минулого, а не акцент на теперішніх вчинках, що притаманно суспільству і сьогодні.

Темпоральна залежність розвитку подій значною мірою впливає на формування особистості, адже «пізніша подія впливає на попередню, надаючи їй травматичного характеру і підсилюючи її, а також формує її образ. Хоч ця, пізніша, подія є лише відголосом попередньої» [10.  Отриманий досвід надто сильно закарбовується у підсвідомості, наслідком чого стає яскраво виражена емоційна реакція: «…згадала, кинуло в ще більший жар» [4]. Постійний страх Соломії – безперервний вплив травматичного досвіду на майбутнє. Формування її вибору під час повторення травми минулого нечітке: героїня одночасно хоче «…піти на двір і не вернутися» [4], але водночас «відчува – не зможе того зробити…» [4]. Ситуація прагнення втечі стосується не лише окремого випадку, а й усього травматичного минулого. Проблема в тому, не як сильно ці події закарбувалися у пам’яті, а чи є внутрішня сила перебороти їх і уникнути травматичної безпам’ятности. Втім, жінці вдається жити теперішнім, а під час можливого повернення до травми вона говорить лише одне: «мовчи» [4]. Це своєрідне самозмушення до мовчання свідчить не про просте небажання пригадувати те, на позбавлення від чого знадобилося усе життя, а про біль травматичного досвіду, його прожиття та переосмислення. Зрештою, питання не в тому, пам’ятати травму чи забути, а в тому, як саме можна її подолати. У прагненнях Соломії звільнитися від свого травматичного досвіду вбачаємо потребу усієї української культури переосмислити минуле та звільнитися від його обтяжливого впливу.

Отже, В. Лис у «Соло для Соломії» зумів показати, як сучасна література може привернути увагу читача до історичних кривд, які хоч і залишені в минулому, але через своєчасну неувагу до себе повертаються із новою силою, відгукуючись українському суспільству сьогодні. Автор по‑новому акцентує на постаті жінки у буремному ХХ сторіччі, особливості її травматичного досвіду та знецінення її як індивіда, попри те, що саме жінка відродила світ після кривавих подій того часу. Травматична пам’ять – визначальний чинник поведінки героїв роману. Вона не лише змінює погляд на життя, а продукує інакшість світу та місце людини у ньому, стирає межі допустимого, деформуючи структури мислення й позицію світобачення. Приклад іпостасі Соломії – це зразок того, як завдяки стійкій позиції, здатності до глибоких саморефлексій та висновків можна переосмислити травматичний досвід минулого, перетворивши його на зцілювальну силу материнської любові.


СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:

 

  • Александер, Дж. (2013). Смыслы социальной жизни. Москва: Праксис.

  • Шостак, О. О. (2015). Досвід війни в романі Докії Гуменної «Хрещатий Яр». Наукові праці Кам’янець¬ Подільського національного університету імені Івана Огієнка. Серія : Філологічні науки, (40), 44 48.

  • Юрчук, О. О. (2013). У тіні імперії: Українська література в світі постколоніальної теорії. Київ: ВЦ «Академія».

  • Лис, В. (2013). Соло для Соломії. Харків: Книжковий клуб «Клуб сімейного дозвілля».

  • Кісь, О. (2010). Колективна пам’ять та історична травма: теоретичні рефлексії на тлі жіночих спогадів про Голодомор. У пошуках власного голосу: Усна історія як теорія, метод та джерело. 171–191.

  • Агеєва, В. (1991). Жінка в пожовтневій прозі: парад стереотипів. Слово і час, (6), 23 29.

  • Пухонська, О. Я. (2017). Травматичний досвід війни у романах «Соло для Соломії» Володимира Лиса та «Сонька» Іґнація Карповича. Літературознавчі обрії. Праці молодих учених, (24), 124–128.

  • Бовуар, С. (1994). Друга стать. (Т. 1). (Н. Воробйова, Я. Собко пер. з франц.). Київ: Основи.

  • Ушакин С., Трубина Е. (сост.) (2009). Травма: пункты: сборник статей. Москва: Новое литературное обозрение.

  • Lipszyc, A. (2011). Rewizja procesu Jozefiny K. I inne lektury od zera. Warszawa. Wydawnictwo Sic!


SELF-REFLECTION OF SOLOMIYA AS AN ATTEMPT OF LIBERATION FROM THE TRAUMATIC EXPERIENCE (BASED ON THE NOVEL BY VOLODYMYR LYS «SOLO FOR SOLOMIYA»)

KUKHARSKA I.
student of the Faculty of Humanities
The National University of Ostroh Academy
UKRAINE

SCIENTIFIC ADVISERS:

PUKHONSKA O.,
Doctor of Philology, Associate Professor of the Department of the Ukrainian Language and Literature
The National University of Ostroh Academy
UKRAINE

Abstract.
The article analyzes the features of self-reflection on the traumatic experience of the heroes of the modern Ukrainian novel. Considerable attention has been paid to the influence of traditional society on the personality of women and their self-expression in boundary conditions. An important aspect of the study are the ways and possibilities of overcoming traumatic experiences, as well as getting a new perspective on traumatic memories.


Keywords: self-reflection, traumatic memory, traumatic experience, memory loss, generation.

© Кухарська І.Ю., 2020

© Kukharska I., 2020

 

This work is licensed under a Creative Commons Attribution 4.0 International License.

PUBLISHED : 09.04.2020