International scientific e-journal

ΛΌГOΣ. ONLINE

6 (February, 2020)

e-ISSN: 2663-4139
КВ №20521-13361Р

LAW

UDC 343.2

EOI 10.11232/2663-4139.06.03

ПОНЯТТЯ СПІВУЧАСТІ У ЗЛОЧИНІ, ЇЇ ОБ’ЄКТИВНІ ТА СУБ’ЄКТИВНІ ОЗНАКИ

БОРКА Ярослава Володимирівна

здобувач освітньо-кваліфікаційного рівня «магістр» Інституту управління та права

Національний університет імені Ярослава Мудрого

 

УКРАЇНА


Анотація. Згідно свідчення сьогоденної практики, найбільшу шкоду українському державотворенню чинить злочинність та особливо її частина, що називається груповою. Значна кількість злочинів відбувається в співучасті, що обумовлює їх підвищену суспільну небезпеку. Визначено поняття співучасті, розкрито тлумачення такого поняття за різними поглядами науковців, а також висвітлено її об'єктивні та суб'єктивні ознаки.

Ключові слова: злочин, співучасть, особистість злочинця, поняття співучасті, об'єктивні ознаки, суб'єктивні ознаки.

Мета статті: Комплексна криміналістична характеристика співучасті, для  розуміння початку та шляхів становлення інституту співучасті у злочині, що дозволить ефективно застосовувати його норми та удосконалювати їх для найбільш оптимального забезпечення і охорони соціального порядку та добробуту в нашій державі.

Виклад основного матеріалу:

1.1.Поняття співучасті у злочині.

Поняття співучасті викладене у статті 26 Кримінального кодексу України (далі по тексту – «КК України»). Як зазначено у даній статті: «Співучастю у  злочині  є  умисна  спільна  участь декількох суб'єктів злочину у вчиненні умисного злочину» [1].

Але щоб зрозуміти логіку законодавця, необхідно розглянути декілька можливих теоретичних варіантів тлумачення цієї дефініції в юридичній літературі різних науковців. Наприклад, И. П. Малахов, заперечуючи ознаку спільності, визначає співучасть як умисну участь однієї особи в злочинному діянні іншого [2]. На думку А. Соловйова і В. Солнаржа, для співучасті необхідно, щоб дії окремих осіб, що беруть участь в скоєнні злочину, були спрямовані проти одного і того ж конкретного індивідуального об'єкта – одних і тих же суспільних відносин. Результат, який є досягнутим при спільному скоєнні злочину, є не тільки єдиним, але й загальним для усіх співучасників, оскільки обумовлений погодженою і взаємодоповнюючою діяльністю кожного з них. Так, якщо при здійсненні розбійного нападу один із співучасників застосовує до потерпілого насильство, а інший заволодіває його майном, то і заподіяні тілесні ушкодження, і майновий збиток  «ставляться кожному співучасникові у відповідальність в цілому, а не в якій-небудь долі, оскільки спільно вчинений злочин є єдиним і неділимим» [3]. 

Деякі автори, заперечуючи безпосередній причинний зв'язок між злочинною поведінкою кожного із співучасників і скоєнням злочину в цілому, вважають, що такий зв'язок існує тільки з діями (бездіяльністю) виконавця. Прибічники цієї точки зору (М. Д. Шаргородський та ін.)  стверджують, що причиною загального злочинного результату являється не що інше, як дії безпосереднього виконавця злочину. Дії ж інших співучасників - організаторів, підбурювачів і посібників - є тільки умовою спричинення, проте з самим результатом їх не об'єднують причинно-наслідкові зв'язки, оскільки безпосередньої дії на об'єкт вони не чинять. [4]

Правники часів Радянського Союзу також продовжували пошук  визначення співучасті. Так, у КК РСФСР (як і в КК УРСР) 1960 р. співучасть трактувалася як умисна спільна участь двох або більше  осіб у вчиненні злочину.

Питання про необережну співучасть і дискусію навколо цього питання виникло в теорії  кримінального права близько 150 років тому, та розділило вчених на дві групи. Саме новий КК України 2001 року став на сторону тієї думки, що співучасть може бути наявною лише в умисній спільній участі осіб, і будь-яка необережність виключається. Формулювання співучасті Кримінальним кодексом України 2001 року, виробленим в результаті багаторічних теоретичних досліджень, і є продовженням розвитку тлумачення поняття співучасті, що містилося у статті 19 Кримінального кодексу 1960 р.

З огляду на викладене вище, співучастю можна вважати об'єднання сил співучасників, вчинення кількома особами злочину спільно та умисно.

 1.2.Об’єктивні ознаки співучасті.

З аналізу законодавчого визначення співучасті як особливої форми злочинної діяльності можна виокремити такі основні її риси:

1) спільна участь суб’єктів у вчиненні такого злочину;

2) участь кількох суб’єктів злочину у вчиненні умисного злочину;

3) наявність умислу.

Об’єктивні ознаки співучасті в злочині включають кількість суб’єктів та спільність їхніх дій. Але необхідно вказати, що в науці кримінального права немає одностайності щодо об’єктивності спільності дій співучасників. А.А. Піонтковський вважає спільність ознакою суб’єктивною. П.Ф. Тельнов вважає, що спільність - це об’єктивна ознака, що визначає зв’язок дій співучасників [5]. Ф.Г. Бурчак стверджує, що спільність - ознака не лише об’єктивна, а й суб’єктивна [6,]. Незважаючи на це, значення злочинних наслідків у розумінні співучасті залишається непохитним. Навіть ті автори, що вважають спільність суб’єктивною ознакою, характеризуючи об’єктивну сторону злочину, вчиненого в співучасті, вказують на необхідність встановлення причинного звнязку між діями співучасників і злочинними наслідками, спричиненими виконавцем злочину [7]. Отже, очевидно, що більшість вчених відмовляється бачити в співучасті щось штучне і всіляко прагнуть наголосити на об’єктивних підставах інституту співучасті і тут без спільності злочинного результату і причинного зв’язку ніяк не обійдеться. Ф.Г. Бурчак вказує, що особи, які створюють в інших мотиви, що зумовлюють їхню волю, їхні рішення і, у кінцевому рахунку, їхню поведінку, тим самим причинно пов’язані з цією поведінкою, а через неї - із наслідками, що є результатом цієї поведінки. Вищеназваний автор спочатку вказує на обумовлюючий зв’язок, а потім трансформує його в причинний, але, слід пам’ятати, що обумовлюючий зв’язок створює обстановку, середовище у яких виникають причини, що породжують результат, тому для того, щоб це був саме причинний звнязок, потрібні каузальні, а не обумовлюючі підстави. Із цього приводу вельми доречним уявляється висловлювання П.Ф. Тельнова, що деякі автори поєднують в одне ціле причини і умови, хоч, розглядаючи інші питання кримінального права і кримінології, вони не підтримують такий уніпідхід, - перетворюють умови в причини, що суперечить діалектичному методу, що його вони відстоюють [5].

Отже, аналізуючи чинне законодавство та наукові дослідження за темою співучасті, об’єктивними ознаками можна визнати такі ознаки як:

1.Наявність спільної участі  у кримінальному правопорушенні, що є вчиненням певними особами конкретного суспільно небезпечного діяння (дії або бездіяльності), яке визнається злочином.

Таке кримінальне правопорушення може бути простим або ускладненим. В той же час, таке кримінальне правопорушення завжди повинне мати містити всі необхідні об’єктивні та суб’єктивні ознаки складу злочину, передбаченого відповідною статтею або статтями Особливої частини Кримінального Кодексу України.

Як зазначено нормами КК України, не визнається співучастю не обіцяне заздалегідь переховування злочинця, знарядь і засобів вчинення злочину, слідів злочину чи предметів, здобутих злочинним шляхом, або придбання чи збут таких предметів. Особи, які вчинили ці діяння, підлягають кримінальній відповідальності лише у випадках, передбачених статтями 198 та 396 цього Кодексу. Не є співучастю обіцяне до закінчення вчинення злочину неповідомлення про достовірно відомий підготовлюваний або вчинюваний злочин. Такі особи підлягають кримінальній відповідальності лише у випадках, коли вчинене ними діяння містить ознаки іншого злочину [1].

Окрім того, не є співучастю у злочині причетність у вчиненні діянь, що підпадають під ч. 2 ст. 11 КК України.

2. Другою об'єктивною ознакою є множинність суб'єктів (спільна умисна участь двох або більше осіб,які скоїли злочин і підпадають під ознаки суб'єкта злочину. Такими ознаками є те, що кожен з співучасників злочину повинен бути фізичною і осудною особою, а також такою,що досягла віку кримінальної відповідальності (відповідно до частини 1 ст. 22 КК України, вік, з якого настає кримінальна відповідальність підлягають особи, - шістнадцять років, а окремих випадках, передбачених ч. 2 ст. 22 Кримінального кодексу – чотирнадцять років).

За таких підстав, є доцільним визнати, що вчинення суб’єктом злочину з участю неосудної особи та/або особи, яка не досягла віку кримінальної відповідальності, не утворює наявності складу злочину та, як наслідок, відсутні ознаки будь-якої співучасті в злочині. Як зазначено у науково-практичному коментарі за загальною редакцією В.В. Сташиса, В.Я. Тація, «не є співучастю у злочині залучення до участі у вчиненні злочину іншої особи, яка хоч і має ознаки суб’єкта злочину, але вчиняє суспільне небезпечне діяння внаслідок примусу:фізичного або психічного, виконання протизаконного розпорядження та наказу за наявності підстав, що виключають злочинність діяння, або обману, коли особа, перебуваючи в омані, впевнена, що вчиняє правомірні дії» [8].

3. Спільність діянь цих осіб, під якою розуміється спільне вчинення суспільно небезпечного діяння, отримання єдиного для всіх співучасників злочинного результату і наявність причинного зв'язку між діяльністю співучасників і скоєнням злочину.

Ознака спільності виражається у тому, що кримінальне правопорушення та суспільно небезпечні наслідки такого кримінального правопорушення є єдиними, цілісними та спільними для всіх співучасників кримінального правопорушення. За таких підстав всі співучасники, незалежно від ролі у вчиненому злочині, повинні нести кримінальну відповідальність за вчинений злочин у цілому.

Наприклад, при крадіжці (ст. 185 КК України) відповідати за таємне викрадення чужого майна буде і виконавець (крадій), і організатор, пособник та підбурювач, а також особи, які сприяли виконавцеві в інший спосіб. В остаточному рахунку, відповідальність за вчинений виконавцем злочин, повинні нести всі співучасники.

4. Наявність на стадії незакінченого злочину співучасті: при підготовці до злочину і замаху на злочин .

Неправильно кваліфікувати як співучасть не обіцяне заздалегідь переховування злочинця, знарядь і засобів вчинення злочину, слідів злочину чи інших предметів, або придбання чи збут таких предметів. Як вбачається з положень Кримінального Кодексу, особи, які вчинили ці діяння, підлягають кримінальній відповідальності лише у випадках, передбачених статтями 198,396 КК України.

Також, з аналізу КК України можна зробити висновок, що не визнається співучастю обіцяне до закінчення вчинення злочину неповідомлення про достовірно підготовлюваний злочин. Такі особи підлягають кримінальній відповідальності лише у випадках, коли вчинене ними діяння містить ознаки іншого злочину.

Для наявності об’єктивної сторони співучасті необхідною є також спільність дій осіб, які беруть участь у вчиненні одного й того самого злочину, що передбачає таку діяльність учасників, яка є взаємодоповнюючою і спрямована на досягнення єдиного злочинного результату. Отже, при посяганні на охоронюваний законом про кримінальну відповідальність об’єкт дії співучасників завжди є взаємозалежними, суспільно небезпечне протиправне діяння вчиняється їхніми загальними зусиллями, обумовленими досягненням конкретного злочинного наслідку. Протилежної точки зору дотримується І.П. Малахов, який вважає, що розглядати співучасть як форму спільної злочинної діяльності це — марна фікція. І.П. Малахов вказує, що «з точки зору кримінального права, злочинна діяльність суб’єкта незалежно від того, чи діє він один самостійно чи разом з іншими злочинцями, є завжди індивідуальною, у якій би формі вона не виявлялася». Сам інститут співучасті І.П. Малахов пропонує розглядати як особливий вид індивідуальної діяльності винних. Так, на його думку, співучастю є таке ставлення однієї особи до спрямованого на досягнення охоплюваного нею умислом злочину злочинному діянню іншої, за якого вона своїми діями (бездіяльністю) умисно обумовлює чи полегшує його вчинення [9] .

Найчіткіше формулює спільність М.І. Бажанов, на думку якого вона виражається у тому, що злочин вчиняється загальними зусиллями всіх співучасників; злочинний результат, який досягається внаслідок вчинення злочину, є єдиним, неподільним, загальним для всіх та між діями співучасників і тим злочином, що вчинив виконавець, має місце причинний зв’язок. Наявність єдиного результату злочинної діяльності винних не обов’язково означає, що кожен із співучасників вносить рівний вклад у вчинення злочину. Однак злочинний наслідок, що наступив у результаті спільних дій, є загальним, внаслідок чого відповідальність за нього несуть всі учасники злочину незалежно від їх ролі і внеску в його вчинення. Спільність припускає також певний зв’язок між взаємодіючими особами, що задається самою діяльністю. Питання про сутність такого взаємозв’язку між співучасниками злочину є дискусійним. У літературі із цього приводу не склалося єдиної позиції. Висловлювалася, зокрема, думка, що діяння осіб, які беруть участь у злочині, знаходяться у причинному зв’язку одне з одним і зі злочинним результатом. У філософії причинність означає взаємовідношення речей і процесів матеріального світу, за якого одні (причини) породжують інші (наслідок) [10].

Юридична енциклопедія визначає причинний зв’язок як об’єктивний зв’язок між явищами, коли одне явище (причина) породжує, зумовлює виникнення іншого явища (наслідку) [11]. Таким чином, необхідний причинний зв’язок означає обов’язковість наслідку в результаті впливу конкретної причини.

Як зазначає А.В. Наумов, помилковим є твердження, відповідно до якого дії співучасників знаходяться між собою у причинній залежності. Наприклад, те, що одна людина схиляє іншу до злочину, зовсім не означає неминучості його вчинення. Припущення про причинну взаємозумовленість дій співучасників з неминучістю дає підстави для висновку про несамостійність їхніх рішень, про відсутність у них вольового моменту, тобто воля придушується щоразу поведінкою інших співучасників, що виключає злочинність їхніх дій на підставі ст. 40 КК України (фізичний чи психічний примус) чи ст. 41 КК (виконання наказу чи розпорядження). На відміну від причини, що безпосередньо породжує яке-небудь явище чи процес, умови створюють ту обстановку, в якій останні виникають, існують і розвиваються. Такі умови самі по собі ніколи не створюють наслідків, тому що вони генетично не пов’язані з результатом, але сприяють виникненню наслідків. З цього слідує те, що поведінка кожного співучасника є умовою, але не причиною злочинного діяння інших осіб, вона лише обумовлює злочинну діяльність інших співучасників. Із практичної точки зору це положення підтверджується такими випадками, як невдала співучасть, ексцес виконавця, а також добровільна відмова співучасника від продовження злочинної діяльності.

 1.3.Суб’єктивні ознаки співучасті.

Суб’єктивні ознаки співучасті полягають в умисній спільній участі у вчиненні умисного злочину. Існують такі суб'єктивні ознаки співучасті як:

1. Наявність ознак співучасті можлива тільки в умисному злочині. Так, співучасть можлива тільки тоді, коли особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання або коли особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і хоча не бажала, але свідомо припускала їх настання.

Вирішення питання про сумісність залежить від встановлення не тільки об’єктивних, але й суб’єктивних моментів. Встановлення сумісності не завдає труднощів, коли між співучасниками є змова на вчинення злочину. Однак це ускладнюється за її відсутності. У цих випадках тільки аналіз діяльності кожного співучасника, що зумовило настання шкідливих наслідків, спільно з аналізом діяльності інших співучасників дозволить встановити наявність або відсутність психічного зв’язку, необхідного для визначення сумісності. Зміст психічного зв’язку (суб’єктивний момент сумісності) характеризується усвідомленням кожним співучасником діяльності інших осіб і прагненням досягнення злочинного наслідку в результаті загальних зусиль. Отже, взаємна погодженість волевиявлення співучасників як суб’єктивна ознака співучасті полягає в тому, що особи виражають взаємний намір і бажання брати участь у вчиненні злочину. У цьому й полягає суб’єктивне вираження спільності, як психологічний зв’язок співучасників, що характеризує спільність їх діяльності із суб’єктивної сторони.

Погодженість, угода — це змова, з якої фактично й починається співучасть. Змова може бути попередньою, тобто домовленість на вчинення злочину, що відбулася між співучасниками до початку злочину, а також у процесі вчинення злочину до його закінчення.

Другим елементом умислу, крім бажання приєднання своєї поведінки до злочинної діяльності інших, є бажання настання злочинного наслідку від об’єднаних зусиль. Можливість співучасті лише в умисному злочині припускає свідомість особою всіх ознак, що утворюють склад злочину, у вчиненні якого вона бере участь. Однак у своїх діях співучасники злочину можуть керуватися різними мотивами та метою. Так, якщо в законодавчому описі складу злочину міститься вказівка на мотив і мету, то вони повинні усвідомлюватися всіма співучасниками. В іншому випадку виключається спільність діяльності як найважливіша ознака співучасті, що спрямована на досягнення єдиної для співучасників мети. Так, якщо організатор з метою вчинення вбивства громадського діяча для припинення його політичної активності ввів в оману виконавця злочинного акту щодо справжніх мотивів убивства, то дії зазначених суб’єктів мають кваліфікуватися за різними статтями Особливої частини КК України: виконавця — за відповідною частиною ст. 115 КК України; організатора — за ст. 112 КК України з посиланням на ч. 3 ст. 27 КК України.

Отже, проаналізувавши викладене вище, можна зробити висновок, що співучасть у необережних злочинах, тобто злочинах, учинених виконавцем внаслідок злочинної самовпевненості або злочинної недбалості – неможлива.

2. Наявність умислу повинна відслідковуватись у діяннях всіх співучасників, тобто за співучастю не тільки виконавець, а й організатор, підбурювач, пособник, - всі співучасники повинні діяти умисно, що зумовлює єдність намірів у протиправній поведінці співучасників.

Умисна вина у співучасті розглядається за її інтелектуальною та вольовою ознаками.

Так, інтелектуальна ознака умисної вини у співучасті  полягає в тому, що співучасники усвідомлюють суспільно небезпечний характер та злочинний характер їхніх дій. Умисна форма вини за співучасті передбачає наявність взаємного усвідомлення та  розуміння співучасниками характеру дій та ролі кожного з них у вчиненому злочині.

Інтелектуальна складова прямого умислу полягає в усвідомленні особою суспільно небезпечного характеру своєї дії або бездіяльності та усвідомлення  суспільно небезпечних наслідків такого діяння.

Усвідомлення співучасників передбачає не лише поінформованість про  реальні обставини вчиненого діяння, які стосуються складу конкретного злочину, але й розуміння суспільної небезпечності кримінального правопорушення, вчиненого співучасником [12].

У більшості випадків наявність розуміння суспільної небезпеки свого діяння є очевидною, що підтверджується обставинами справи. У випадку, якщо суб’єкт злочину  не усвідомлює суспільно небезпечний характер своїх дій чи бездіяльності, це може говорити про його неосудність або про те, що з його боку умислу не було.

Передбаченням визнається уявлення особи про результати своєї дії (бездіяльності). У такому випадку особа, яка вчинила злочин, усвідомлює зміст конкретних наслідків його діяння, їх суспільно небезпечний характер та можливість настання суспільно небезпечних наслідків для суспільних відносин, які охороняються державою та законом.

Інтелектуальним критерієм непрямого умислу є розуміння особою суспільне небезпечного характеру свого діяння та передбачення його суспільно небезпечних наслідків.

Непрямий умисел повністю є ідентичним з прямим умислом за такою ознакою інтелектуального моменту, як усвідомлення. При цьому, ознака передбачення суспільне небезпечних наслідків суттєво відрізняється від ознаки прямого умислу: згідно чинного законодавства, при прямому умислі винна особа  передбачає наслідки як неминучий/можливий результат свого кримінального правопорушення, тоді як при непрямому умислі, особа передбачає лише можливість настання таких наслідків.

Розуміння винною особою протиправності і караності вчиненого нею кримінального правопорушення не є обов'язковою ознакою умислу як у злочинах у злочинах вчинених групою осіб, так і вчинених індивідуально, оскільки незнання закону не звільняє особу від кримінальної відповідальності.

Поділ умислу органами досудового розслідування на прямий і непрямий є дуже важливим для кваліфікації злочинів, зокрема у випадках, коли йдеться про попередню злочинну діяльність або співучасть у вчиненні злочину. Наприклад, готування до злочину і замах на злочин можуть бути вчинені лише з прямим умислом. Відмежування умисного і необережного злочину вимагає точного встановлення ознак саме непрямого умислу.

Встановлення виду умислу у злочинах, вчинених групою осіб, дають змогу визначити ступінь вини, ступінь суспільної небезпеки діяння для кожного з співучасників, і тому вид умислу враховується при індивідуалізації відповідальності і покарання.

Вольовою ознакою умисної вини при співучасті є наявність бажання у кожного з  співучасників вчинення злочину чи свідоме допущення цього.

Вольовим моментом прямого умислу є бажання настання суспільно небезпечних наслідків, тобто прагнення досягти конкретного результату, що зумовлює свідому і цілеспрямовану, протиправну діяльність особи, зумовлену на вчинення певного суспільно небезпечного діяння. Бажанням є прагнення, спрямоване на досягнення чітко визначеної цілі.

Основною відмінністю між прямим і непрямим умислом є вольовий момент: при прямому умислі вольовий момент (критерій) характеризується бажанням настання суспільно небезпечних наслідків, тоді як при непрямому умислі- вольовим критерієм є свідоме  припущення їх настання. В останньому випадку бажання особи має не активну, а пасивну щодо наслідків позицію, тому що їх настання не є принциповим для винної особи.


СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:

 

  • Кримінальний Кодекс України від 17.01.2012. Відомості Верховної Ради України (ВВР), (25-26), ст.131. Вилучено з https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2341-14;

  • Малахов, І. П. (1960). Соучастие в воинских преступлениях в свете общего учения о соучастии по уголовному праву (автореф. дис. … канд. юрид. Наук). МГУ. Москва.

  • Соловьйов, А. (1954). Понятие соучастия по советскому уголовному праву и практика Верховного Суда СССР. Соц. законность, 75;

  • Шаргородський, М. Д. (1960). Деякі питання загального вчення про співучасть. Правоведение, (1). 90.

  • Тельнов, П. Ф. (1974). Відповідальність за співучасть у злочині. Москва: Юрид. лит.

  • Бурчак, Ф. Г. (1969). Учение о соучастии по советскому уголовному праву. К.: Наукова думка.

  • Курс советского уголовного права: в 6 т. (Т. 2: Часть Общая. Преступление). (1970). М.: Наука.

  • Сташис, В. В. & Тацій В. Я. (ред.). (2006). Кримінальний кодекс України: науково-практичний коментар (3-те вид.). Харків: Одіссей.

  • Малахов, И. П. (1957). Некоторые вопросы учения о соучастии по советскому уголовному праву. Труды Академии ВПА, (17), 168.

  • [Причепій, Є. М., Чекаль, Л. А. & Черній, А. М. (2007). Філософія. К.: Академвидав.

  • Шемшученко, Ю. С. (ред.). (2003). Юридична енциклопедія: в 6 т. (Т. 5: П-С). К.: Укр. енцикл.

  • Гуторова, Н. А. (1997). Співучасть у злочині за кримінальним правом України. Х.: Рубикон.


THE CONCEPT OF COMPLICITY IN THE CRIME, ITS OBJECTIVE AND SUBJECTIVE FEATURES

BORKA Ya.,
Master’s student of the Institute of Management and Law
Yaroslav Mudryi National Law University
UKRAINE

Abstract.
According to current practice, crime and especially part of it, called group crime, do the greatest harm to Ukrainian state-making. A significant number of crimes occur in complicity, which causes them to be at increased social risk. The concept of complicity is defined, the interpretation of such a concept according to different views of scientists is revealed, as well as its objective and subjective features are covered.


Keywords: crime, complicity, identity of the offender, concept of complicity, objective signs, subjective features.

© Борка Я.В., 2020

© Borka Ya., 2020

 

This work is licensed under a Creative Commons Attribution 4.0 International License.

PUBLISHED : 10.02.2020